5. Підміна

Так минув грудень. Я не могла змиритися з думкою, що моя дитина буде деінде, серед чужих, незнайомих… людей. Та їжі ставало все менше, як і сили моєї. Лише іноді могла знайти ягоди калини чи ще чого подібного. А ночі січневі ставали все лютішими. Вже й снігу намело по пояс, і вітер скажений його за водоспад замітає.
Син мій був таким слабеньким, що сидіти без опори не міг. Завжди голодний, завжди мерзне, очі від сліз почорнілі, коло очей — такі ж темні кола. Хоча я не знаю, чи є ці кола слідами безсонних ночей, чи передано від його батька. Батька, який зараз солодко спить.
Я вже заслабла. Я б хотіла цю зиму проспати, як і сестри мої.
Моє кволе тіло вимагало сну — воно не здатне до вічного морозу. Та хіба ж можна спати, коли єдине, заради чого борешся, так страждає?
Ніч накрила село непомітно. В хатах зникло останнє світло, повний місяць світив так яскраво, наче то сонце. Тримаючи на руках диво, що змогло пережити дні в холоді та голоді, не померши, я повільно плентаю в бік тої хатини, де я вирішила: житиме моє щастя до потеплінь.
Вікно не завішене, кімната спить, а немовлята — коло вікна самі. Місячне світло падає на них. Дивлячись на дітей, мимовільно задаюсь питанням:
— Чому вона не пов’язала на руку їм червону стрічку? Чому не поклала обереги в колиску? Чому лишила самих коло вікна? Як може зараз хропіти і не помічати?
Я так, певно, ніколи не зможу. Я хочу бути з сином поряд, хочу оберігати від усього, хочу забрати його біль собі. Я готова віддати своє життя за нього — лиш би він був в порядку. А вона… І це отакі вони — люди?
З важким серцем я підняла її хлопчика, поклала до колиски свого та пішла, не озираючись. Не могла. Бо якби я озирнулась, якби подивилась, якби усвідомила… я б не витримала.
Під світлом зорі йшла, тримаючи чужу дитину. Ненавиділа себе. Чудовисько я. Кровинку кинула незрозуміло кому. І я після цього варта існувати? Варта того, щоб прокидатись вранці? Щоб бачити сонце? Звісно ж, не варта. Мені нема прощення за це. Навіщо я привела в світ життя, яке не могла втримати? Навіщо була з Перелесником? Правий він був, виродок…
З першими променями сонця я передаю Чугайстру те дитя. Передаю — і падаю. Все темніє, а я лише хочу… спати.