4. Дитина

Морози вдарили сильні. Такі сильні, що гілки старих дерев тріщали та ламалися під подихом крижаного вітру, а земля, що не встигла просохнути від осінніх дощів, була твердою, мов криця. Вдень руки дубіли, боліли від холоду, ноги були, як не свої. Якщо стояти на місці більше п’яти хвилин, продовжити рух було важко, ніби треба з води вибиратись. До речі, майже вся вода померзла, взялась великим шаром криги. А вночі… вночі навіть вогонь не грів…
Мені болить все, що може й не може. І йому теж болить. Мій син, що родився в цій печері, в ночі перед повним місяцем, коли злива била так сильно, що здавалось, і в печеру теж залітає, керуючи божевільним північним вітром. Так, прям водоспад приходила, і до середини!
За той тиждень я змогла знайти достатньо моху та листя, аби дати печері хоч якесь тепло для життя, а от з їжею пощастило менше — лише трохи змогла знайти, та принаймні раз на день маю, що їсти, і хоч трохи молока…
Тепер моя дитина, що лише тиждень пробула на цій проклятій землі, не маючи ні їжі, ні тепла, плакала майже безперервно.
— Та чого ж ти плачеш? Що тобі не так? Коли ж ти нарешті заснеш?? — я майже плачу разом з ним, колишучи його на руках. Я розумію, чому так… Але я така втомлена! Я майже не сплю, ледь маю, що їсти, мерзну весь час… власне, як і він.

 Сон приходив рідко, важко, лише на межі виснаження. Йому, як і мені, болить, голод б’є, холодно вночі та вдень. І нема до кого й піти…
Так, треба щось робити, бо він де просто не виживе цю зиму…!
— Аааахааахаа, — я ридаю разом з ним. Вже другу добу він не припиняє кричати.
Так минуло ще кілька годин, холодне сонце змінилось на такий самий холодний місяць, а він все ж заснув. Хоча чи можна це назвати сном?

 Обережно, боячись розбудити, я сховала його в колиску з моху, що я зробила. Загорнула, як могла, щоб було йому трохи тепліше. Хм… я весь час спала поряд з ним… чи можу я лишити його навіть на кілька годин? А маю вибір?
Простеживши, щоб він спав, я вийшла в ніч. Одразу мене обдало морозом, моє худе тіло тремтіло так сильно, як ніколи досі. Пішла.

 Я маю дійти до села за лісом. Як там казали? Так… пройти до Мертвих смерек, там ліворуч… Ліворуч чи праворуч? Та наче ліворуч… до полів, тоді прямо, і там вже село. Сподіваюсь, що правильно пам’ятаю.
 

 Село засинало. Де-не-де ще горіли вогні, з димарів валив дим, в стайнях іржали коні, ревли воли, сонно мукали корови. Мені казав хтось, що невдовзі має народити своє кілька тутешніх жінок. Казали це ще в жовтні, тож, якщо їм вірити, дитина вже на світі живе. Треба лише дізнатись, хто це і де.
Довго я побиралась селом, заглядала у вікна, коли нарешті знайшла.

 Двоє породіль було. Перша була молодою, першого народила. Щаслива, аж світилась. А друга вже п’ятого. А точніше — шостого, бо двійня: хлопчик і дівчинка родились. І вона не надто переймалась ними.
Діти в хаті плакали, не спали. Та принаймні вони завжди в теплі, поряд з ними є старші, мають, що їсти, чим лікуватись… може, й моєму тут краще буде? Може, мені взяти того її хлопчика, а замість нього свого підкласти? Лише до весни, як потепліє? Її дитину у нас не образять, бо її не шукають, бо вона не народжена в печері через страх, що Перелесник знищить її. Можна буде домовитись з Чугайстром, аби хлопчик у нього був до весни. Там тепло, затишно, є запаси. Навіть м’ясо може бути, якщо якась мавка буде необережною. Я б віддала йому свого, та Перелесник же знайде і там.
А мій тут нехай поживе…