2. Мавка

Мавка, моя добра подруга, допомагає, як може, для того, щоб я могла пережити цей час.
 Вона спершу злилась на мене, бо ж уже казала, щоб я не велась на Перелесника, але я, як завжди, не слухала її та інших мавок. Звісно, вона знала багато місць, де можна було б сховатися, але… він теж знав ці місця. Бо те, що вона показала — ті печери, ті яри, ті верболози, дупла, болота… — вони були або вже зайняті розумнішими за мене, тими, хто готувався до зими, або були загальновідомими.

 — Ні, ну ти бачиш?! — мавка вголос обурилась на такі умови. — Вони, значить, повсідались в своїх дуплах-печерах, а вагітній жінці і сісти ніде!
— Таааа, ти ж розумієш… їм не до цього…
— Ну, а ти ж розумієш, що у нас тепер немає іншого вибору?
— Так, я розумію. Але ні. Ні, ми не підемо до нього, я проти! — я схрестила руки на грудях і вперлась в землю. Відчула, що земля… вже починає замерзати, сьогодні-завтра вдарять заморозки…
— Ну звісно! Тепер ти не хочеш, хто б сумнівався! Ну добре… бачиш те дерево? — мавка кивнула під сухе деревце, яке ще з вересня погрожувало впасти. — Ляж під нього, можеш навіть поспати.
Я уважно слухала подругу, очікуючи почути її план.
— А далі?
— А далі варіанти два: ти або лежиш, доки не замерзнеш на смерть, або дочекаєшся Перелесника, щоб той, побачивши тебе в такому стані, швидко знищив дитину, ну і, можливо, тебе…
— Ей! Мавко, це не смішно! — я ображено кричу на неї, в марній надії, що вона вибачиться і справді скаже, що робити.
— Ну, а якщо тобі не хочеться так закінчити — йди до нього!
— Я не хочу. Я не можу. Я не вмію так! Ти розумієш?! Я… я… я вже нічого не хочу, просто щоб все скінчилося! — я знову зриваюся на сльози, але мавка не звертає на це уваги. — Добре. Пішли до нього.
Йти до Лісовика було довго. Доки йшли, вже суха трава колола босі ноги, а поодинокі калюжі бруду, в які ми часом вступали, були холодними і в’язкими. Початок зими сильно відрізняється від весни та літа: замість зелених трав, буйних крон дерев, співу птахів та мавок з русалками і тепла є лише холод, бруд і вагітна я. Мавки й русалки, до речі, не співають взимку — вони засинають до весни. А моя Мавка вирішила мені допомогти, хоча майже всі її сестри вже сплять.
Аааа, як же холодно йти… Вітер дме досить сильно, а наші легенькі сорочки явно не розраховані на таку погоду. І їсти хочеться… востаннє їли ще вчора в обід, а зараз знайти нічого не можемо… Багато людей вважають, що ми якісь “вищі” створіща, нам і не потрібна їжа, одяг, місце… що у нас немає любові, почуттів, що ми завжди злі. Я б хотіла, щоб це було так, але насправді нам потрібна їжа, нам теж холодно або жарко, ми теж кохаємо і ненавидимо. Ми маємо минуле, символи, принципи. Ми навіть хворіти можемо. А ще тут ми не можемо померти — ми можемо страждати від холоду, голоду та всього іншого, але ми не можемо померти від цього. Наш організм відрізняється від людського: в когось немає нутрощів, в когось вони ніби є, але не дуже потрібні, але чомусь ми все одно відчуваємо все те, що й люди. Бо душа може бути на межі.
А до Лісовика я йти не хочу. Я боюся до нього йти. Він казав, попереджав, що так буде. Він просив мене припинити вестися на Перелесника, але я була надто легковажною і навіть не намагалася зрозуміти, чому він так каже… А тепер я маю прийти до нього, в чергове показати, що він був правий, показати наслідки і просити прихисток…