Розділ 3

10. Герцог Лазорій

На вечері знову відбувалося велике об’їдання. Виспані, але все одно похмурі, мої сусіди по кімнаті прийшли на кухню, коли ми вже закінчили з дітьми лущити увесь мішок квасолі. Малі отримали по мисці з кашею від Йована і впросилися побігти їсти на вулицю, бо хотіли ще погодувати якогось Куся. Кухар удавано незадоволено відпустив їх, вручивши ще й велику кістку для годованця.

Прибігли дві вже знайомі мені служниці, яких Йован називав Парушкою і Мартіною, і почали ставити їжу для рабів на стіл. А ті знову їли, як не в себе, і Еван з Данром долучилися, нічим від них вже не відрізняючись. І хоч погляди у моїх товаришів були більш спокійні та ясні, але й вони, я бачив, незабаром стануть такими, як ці раби, що довго тут перебували. І сказати що-небудь я їм не міг, але вирішив, як тільки поверну голос, одразу ж їх попереджу, що їжа зачарована. Я ж, хоч і знову дошкуляв мені страшенний голод, узяв собі кілька звичайних яблук із ящика під стіною, шматок сиру, який поглядом випросив у Йована (бо той здивовано спостерігав за мною, але не забороняв брати ті продукти) і сів за столом своє їсти. Як і раніше, їжа ця мені не смакувала, та до магічно оброблених продуктів я собі заборонив торкатися. Ніхто з рабів навіть не помічав, що я їм, самі напивалися та наїдалися досхочу, ще й у сусідів по столу іноді з рук висмикували.

Я жував свою несмачну їжу, сподіваючись, що вона втамує мій голод. І голод, до речі, наче трохи менший став, що мене неабияк втішало. Все-таки я підозрював, що на рабів діє магія, котру додавали в їжу.

Вночі, коли всі мої товариші по нещастю швидко поснули, я все лежав, закинувши руки за голову, й думав про сьогоднішні події, які зовсім мене приголомшили. За один день моє життя раптово змінилося й опинилося під загрозою смерті. Я був звичайним собі підмайстром коваля в маленькому провінційному містечку, мав амбіційні плани накопичити трохи грошей і поїхати шукати щастя в столицю. Хотів влаштуватися на службу до короля Гераста. Для цього ретельно готувався, бо елітний королівський гвардійський загін, на який я амбіційно націлився, вимагав високого професійного вишколу. Я гарно володів мечем, добре стріляв з лука й арбалета, вмів прицільно метати кинджали, а також тримав тіло у формі. Саме через рік планував залишити Вербне, але зовсім не очікував такої халепи, такого безпросвітного болота, в яке вляпався по самі вуха. І, бачить Всевидящий Пек, незабаром потону з головою!

Можливо, тому, що я не їв тої зачарованої їжі, то й спати мені, як не дивно, не хотілося. Я довго вертівся в ліжку під могутнє хропіння моїх сусідів, які, до речі, вже під вечір стали схожі на нормальних людей, без зморшок та старечої немічі, на молодих хлопців, але з пусткою в поглядах, неначе випито, витягнуто з них Холодною Королевою було все те, що робить людину людиною.

На ранок нас розбудила Генефа, почала командувати, сваритися. Ми пішли снідати, і я знову їв ті продукти, які були незачаровані.

- Агов, ти! - гукнула мені Генефа, коли я вже пив воду, закінчивши свою скромну трапезу.

Я з’їв два яблука, шматок сиру та дві морквинки, які зненацька знайшов помитими поряд з іншою морквою, брудною, нечищеною. Здивувався, подумав, що, може, то Йован собі приготував для якоїсь юшки. Але хитрий погляд Душинки, яка сьогодні мила посуд у великій балії, підказав мені, що то вона постаралася. Я непомітно і вдячно кивнув, бо вона слідкувала своїми ясними оченятами за мною. Побачивши, радісно заусміхалася, приклала мокрого пальчика до вуст, щоб мовчав про її подарунок.

- Підеш зараз зі мною, королева бажає тебе бачити! – гукнула Генефа і попрямувала до дверей, наказавши всім іншим рабам чекати на кухні.

Біля дверей королевиних покоїв стояв якийсь чоловік. Старий, зморений і, мені здалося, якийсь засмиканий, переляканий. Побачивши Генефу, низько вклонився. Вона зраділа такій пошані, задерла гордо підборіддя й промовила:

- Здоров був, Оксінте. У Її Величності гість? Герцог Лозарій зачастив з візитами! Гм, я й не знала, що ви прибули...

- Ах, пані Генефо, у вас стільки справ, що й угору ніколи глянути, але Її Величність наказала чекати вас тут і навпаки, строго мені примовляла раба, якого ви приведете, обов’язково до її покоїв пустити! – промовив скоромовкою чоловік.

Він говорив якось швидко, поспішаючи, неначе боявся, що його обірвуть, не дослухають.

Генефа кивнула і завела мене до покоїв королеви, потім відкланялась, з цікавістю глипаючи на чоловіка, який був у королеви в гостях і стояв до нас спиною. Сама ж королева сиділа в кріслі біля каміну, який я бачив учора, так само закутана вся у чорне, лише очі, вільні від хустини, блимнули на мене двома блакитним зорям. Дуже гарні були в цієї жінки очі.

- Це він? – раптом обернувшись від каміну, поглянув на мене незнайомець оцінливим поглядом.

- Так, - кивнула жінка, - і зростом такий самий.

Чоловік підійшов до мене ближче, почав розглядати. Я ж опустив погляд, як учила мене весь шлях сюди Генефа, намагався не дивитися ні на королеву, ні на її гостя. Хоча, звичайно, і я розглядав його нишком.

Високий, гарно вбраний, видно, що був дуже вельможною людиною, весь вигляд аж кричав про багатство та розкіш, я помітив, що він мав на манжетах білосніжної дорогої сорочки золоті спінки*, на котрих вигравірувано було незрозумілі знаки, схожі на дивних тварин.

Такі чоловіки, як цей, подобаються жінкам, бо, як правило, ведуть себе задиристо, агресивно, нікого не слухають, лише себе. І все роблять, щоб затягнути жінку в ліжко. А деяким представницям слабкої статі це надзвичайно подобається. Він був з тих, хто дуже себе любить, бо мав вродливе обличчя, гарні манери і, напевно, поверхневі знання з усіх тем, про які б не говорили в товаристві. Я знав таких: сиплють жартами й хваляться ерудицією, а глибше копни – чистий лист.