Розділ 2

5. Личина

- Голови опустіть, холопи! – зарепетував на нас ломус, сам теж уклонившись низенько, ховаючи очі. – Володарка не терпить, якщо хтось споглядає її незрівняну красу!

Ми поопускали голови, але перед моїми очима ще й досі стояла картина, побачена на сходах замку: неймовірної краси жінка! Таку якщо десь коли побачиш, то або рота роззявиш від захоплення, як недорослик якийсь, ще й присвиснеш, як дурень, бо стриматися не матимеш жодних сил. Або одразу ж ниць упадеш перед такою, будеш із благоговінням просити торкнутися хоча б краю сукні, служити обіцятимеш вірою й правдою до скону. І мріяти про таку будеш ночами, уявляючи її вродливе ідеальне обличчя, блакитні великі очі, повні зворушливої наївності й тепла, м’який овал обличчя, прямий носик, повні спокусливі губи... О, якщо й посмієш ти мріяти про тіло такої красуні, то все, буквально все викликатиме в тебе жагу й бажання, бо високі груди, схожі на чарівні яблука у глибокому вирізі сукні, так і притягували погляд, плавні вигини тіла вабили ідеальними формами, а срібне довге волосся, розпущене по плечах, наче закликало твою долоню, щоб погладила, занурилася в той м’який водоспад, відчула чуттєву близькість тонкої беззахисної шиї...

Жінка раптом голосно й грубо засміялася.

- Що, Жупеле, знову попався?

Ломус заворушився поряд, незадоволено крекнув і почав підніматися на ноги.

- Генефо, скільки можна дражнитися? Чи знає володарка, що ти тут таким чином бавишся? От я їй розкажу – будеш на хлібі й воді в темниці сидіти! – він незадоволено засопів, прикрикнув на нас. – Вставайте!

- Рікас і Мушля зараз прийдуть. Володарка наказала одразу ж привести, хоче подивитися на нових рабів. Аж троє – це добре. Надовго вистачить! – жінка наче й не чула обурених слів Жупела.

Ми піднялися з долівки, витріщаючись на дивовижну елегантну панянку, яка говорила грубим неприємним голосом, хитро мружилася, розглядаючи нас трьох, як худобу на продажу, а потім взагалі сіла на сходи, непристойно витягнувши ноги вперед і демонструючи неймовірної краси черевички й тонкі щиколотки, обтягнуті тонкими панчохами.

- А чого, цього разу гарні холопи, особливо он той, - вона тицьнула в мене пальчиком, знову голосно неприємно розсміялася. – Агов, ти, в порваній сорочці! Якщо хочеш, я можу попросити хазяйку бути до тебе більш милостивою, ніж до інших. Протримаєшся довше! А за те будеш моїм полюбовником! – жінка знову грубо розреготалася, закидаючи голову і демонструючи низку чудових білосніжних зубів.

Я придивився пильніше й лише зараз зрозумів, що це личина! І як я раніше не побачив, що навколо постаті сяє досить помітний магічний ореол! Навіть дуже сильний маг міг би не помітити цей обман, бо одразу ж, звичайно, звернув би увагу на вроду жінки, а не на личину. Я ж взагалі не маг, то мені не дуже соромно. Тим більше, врода магічної омани також від несподіванки затьмарила мій розум.

Під личиною знаходилася інша жінка, груба бабела, одягнена в чорну сукню прислужниці. На голові, замість срібного дивовижного волосся стирчали розпатлані косми, а на ногах виднілися не казкові черевички, а якісь чуні.

Жупел роздратовано заходив біля нас, обурюючись:

- Ану зараз же перестань кривлятися! Ніякої пошани до королеви! Давно вона тебе карала? І як це ти назбирала стільки сил, щоб коїти це неподобство!

Генефа знову грубо розсміялася й личина навколо її тіла почала танути. Незабаром на сходах сиділа неприємна на вигляд прислужниця і гиготіла щербатим ротом, задоволена, що її жарт вдався.

- Я спеціально, щоб тебе подратувати! Ну ти й віслюк! А як впав на коліна! Аж замок задвигтів! - неприємний сміх знову дошкульним клубком полетів у ломуса.

Поки ми ошелешено приходили в себе, з дверей палацу вибігло двоє літніх чоловіків, одягнених у лакейську форму. Вони наблизилися до нас і почали штовхати на сходи, до дверей замку.

- Ідіть швидше, хазяйка довго не чекатиме! – гукнув один, підганяючи.

Інший же наблизився до Жупела й тицьнув йому в руку мішечок із золотими монетами, бо я почув, як приємно дзвякнули вони в величезній долоні ломуса.

- Ти на сьогодні вільний, - прикрикнув він на Жупела. – Володарка задоволена.

Ломус кивнув, підхопив порожній лантух і пішов важкою ходою кудись убік, де виднілися невисокі будівлі в глибині саду, що оточував замок.

Нас із хлопцями повели по сходах в замок, позаду йшли двоє лакеїв та прислужниця Генефа. Вхідні двері за нами зачинились, і ми опинились у майже повній темноті. На вікнах срібні заслони не дозволяли світлу проникати досередини, тому й розгледіти що-небудь в такій темноті було важко. Один з лакеїв запалив свічку, вихопивши з мороку перелякані обличчя Евана й Дагара, моїх нещасних супутників.

Лакей пішов уперед, ми вервечкою тягнулися слідом. Пройшли, очевидно широким залом, бо кроки луною відбивалися від стін, піднялися по сходах і завернули праворуч. Потім знову піднялися сходами і ще довго йшли темним вузьким коридором, аж поки не зупинилися перед непримітними дверима в кутку.

- Чекайте! – вийшла наперед служниця і, прочинивши двері, увійшла досередини.

Вона через хвилину визирнула й махнула рукою:

- По одному!

Першим ближче до дверей стояв я, тому лакей схопив мене за плече і упхав до кімнати. Сам вийшов. За ним зачинилися двері. Я опинився один в кімнаті, яка вже не була оповита повним мороком. Горів камін, даючи приємне тепло й відчуття затишку, на столі, захаращеному книгами і численними паперами, стояли два канделябри, які давали достатньо світла, щоб помітити, що це покої багатої дами.