Розділ 7

Мілана

– Я гадаю, що потрібно відкрити портал і самим вирушити до Мілени. А там зорієнтуємося за обставинами: або втікачка добровільно про все розповість, або силоміць перенесемо її сюди й уже за допомогою магії витягнемо подробиці, – говорив Максиміліан, але я, ухопившись за ключову фразу: "Відкрити портал і самим вирушити!" – решту його слів пропустила повз вуха. Невже зможу повернутися додому?! Знову побачу й обійму батьків?! Сердито подивилася на Алістера – він усе знав! Знав і мовчав!

– І коли ти збирався розповісти мені? Та й чи взагалі збирався? – мій голос, повний докору й образи, тремтів від такої несправедливості. Як він міг? Можливо, ми не встигли настільки зблизитися і між нами ще не виник духовний зв’язок, але хоча б запитати він міг?!

– Про що? – чоловік якось не відразу зрозумів, у чому його звинувачую.

– Про шанс повернутися додому! До батьків! До звичного життя! Ти навіть не запитав мене, чи я хочу цього! Чому? – зірвалася на крик. Напевно, збоку була схожа на справжнісіньку мегеру, але байдуже. Усе байдуже! Він не мав права позбавляти мене цієї можливості!

– До батьків, кажеш? – його спокійний, холодний тон дещо остудив мій запал. – Запитуєш, чому?

Він змахнув рукою, і прямо переді мною матеріалізувалося велике дзеркало:

– Що ти бачиш?

Уважно вдивлялася в його блискучу гладінь, сподіваючись у душі, що магії підвладне все, а це якесь особливе чарівне свічадо і в ньому я зараз побачу маму й тата або хоча б свій світ. Але нічого не сталося.

– Там тільки моє відображення, – роздратовано й розчаровано бовкнула Алістерові.

– Чиє відображення? – підвівши брову, перепитав чоловік.

– Мо... – я затнулася на півслові, несподівано усвідомивши, що саме намагався показати мені Алістер: якщо немає змоги повернути своє справжнє тіло, то про яке колишнє життя, хоч би яким сильним було моє бажання, може йтися?! 

По чужому обличчю в задзеркаллі текли сльози. Мої сльози. Холодне, бездушне глянцеве скло відбивало неприхований біль і гіркий відчай в абсолютно чужих очах. У цей момент я виразно, немов наяву, почула, як зачинилися дверцята клітки. Це тіло – моя пастка! Ось така іронія: я стала частиною чужого для мене світу, а для свого, рідного, перетворилася на абсолютно чужу. Варто лише мені там з’явитися у теперішньому вигляді, щоб заявити права на своє життя – без документів, знайомих та з недолугою розповіддю про переселення душ, і… Неважко здогадатися, чим усе закінчиться. Божевільнею!

Я кинулася до Алістера й, ухопивши його за руки, заторохкотіла:

– Але ж ти маг – сильний і могутній! Ти наче Мерлін із наших казок! Начаклуй, щоб усі бачили мене такою, як колись, нехай це буде ілюзія, байдуже! Чи пояснімо все моїм батькам, вони зрозуміють! Ти зумієш переконати їх, що магія – це не якісь вигадки, що вона насправді існує. Твої фокуси з вогнем або появою предметів із повітря, – я кивнула в бік дзеркала, – доведуть це. Будь ласка! – прошепотіла вже зовсім тихо і жалібно.

Краєм ока помітила, що Макс делікатно відійшов, щоб не заважати нам. А Алістер, обійнявши мене, співчутливо відповів:

– Вибач, люба! Я не Бог, а всього-на-всього маг. І нічого з того, що ти перерахувала, не зможу зробити не тому, що не бажаю, а лишень з однієї простої причини – після того, як опинюся в немагічному світі, моя чародійна сила зникне.

Він ніжно гладив мене по голові, даючи час змиритися з неминучим, а потім ледь чутно запитав:

– Ти так хочеш мене позбутися? 

Неприхований тихий смуток забринів у його голосі, а я застигла, неначе вкопана. Невже через лють, що накрила мене з головою, через жалкування за втраченим, яке лавиною скотилося на мої плечі, через всепоглинальні жалощі до себе думка про те, ЩО я тут надбала, не змогла прорватися в мій затьмарений горем розум? І лише тепер, після озвученого питання, яке раніше не сміла ставити навіть сама собі, серце скажено забилося, гулко, протестуючи, немов намагаючись докричатися до розуму: "Ні! Не потрібно! Буде занадто боляче! Я не хочу!».

– Ні, – відповіла чесно і твердо, відхилившись від нього й дивлячись прямо у вічі. – Я не хочу втратити тебе! Просто моя душа тепер розривається між нашими світами. Це так важко і так боляче!

– Я розумію! Ми щось вигадаємо! Обов'язково! Потерпи, моя хороша! – намагався розрадити Алістер і, нахилившись, ніжно поцілував, немов дякуючи за таку відповідь. А я черпала в цьому поцілунку силу та віру в те, що все якось налагодиться.

– Ну ось! Я радий, що в сім’ї знову панують злагода і мир, але мушу нагадати: наші справи нікуди не ділися, – пролунало поруч глузливе покашлювання.

От гад! А я ще називала Максиміліана делікатним! Але він має рацію. Якщо я не можу повернутися додому, то помста тим, хто усе це затіяв, стане для мене розрадою.

Обговоривши пропозицію нашого гостя, ми зрештою вирішили, що його думка загалом слушна і варто спробувати втілити її в життя. З чогось усе-таки потрібно починати розплутувати цей клубок.

– І коли ми вирушаємо? – запитала чоловіків, які дружно втупилися на мене здивованими поглядами.

– Ми? – в один голос, немов старанно репетирували цей момент, відповіли вони питанням на питання.

– Звичайно! – настала моя черга пояснювати елементарні речі. – Чи, може, ви знаєте, яка Мілена на вигляд? Чи хоч уявляєте, де її шукати? – я дозволила собі в’їдливо посміхнутися: чоловіки у своєму прагненні всі цікаві справи загребти під себе в усіх світах однакові. І, насолоджуючись відчуттям тріумфу, додала: – Тож вам без мене аж ніяк не обійтися!

– А твоя дружина вельми розумна! – захоплено вигукнув Максиміліан, звертаючись до друга, який похмуро мовчав і невдоволено стискав губи.

Може, Алістер боїться, що, опинившись на Землі, захочу втекти від нього? Це, звісно, вкрай заманлива думка, проте я ж не пустоголова дурепа й чудово розумію: без грошей, документів та з нікому не знайомою зовнішністю в нашому світі далеко не заїдеш. Утім, як і в будь-якому іншому. До того ж розлучатися з чоловіком-красенем, який несподівано звалився на мою голову, зовсім не хотілося. Але навіть якщо така підозра і прокралося в його думки, то вголос Алістер сказав геть інше: