Розділ 3

Алістер

Схоже, у моєї молодої дружини просто неймовірний талант доводити до сказу. Понад те, що на церемонії вона так недоречно знепритомніла, а під час моєї спроби порозумітися поводилася, наче я хочу її з’їсти, то тепер вирішила мене повністю ігнорувати! Зустрівши в коридорі її служницю, дізнався, що Мілена намірилася вечеряти в кімнаті на самоті, і не зумів стриматися. Чого вона мене цурається? Чому так ставиться? Хіба я якийсь прокажений?

Скасувавши її розпорядження, звелів накрити в саду. Зрештою, поговорити нам усе-таки варто, навіть якщо немає до цього бажання. Та й не хочеться, щоб хтось випадково щось почув – зайві свідки не потрібні. Я хоч і довіряв своїм слугам, усі вони вже не перший рік тут працюють, але тема надто делікатна, щоб посвячувати в неї сторонніх.

Двері до кімнати були причинені, і тому зміг заскочити дівчину зненацька. Вона стояла навпроти вікна й уважно розглядала сад, а я мимоволі замилувався її стрункою фігурою, що застигла в променях вечірнього сонця. Гарна! Але яка нестерпна! Якби не її кепська вдача, то, може, і справді б порозумілися.

Почувши мій голос, Мілена зненацька здригнулася, але відповіла на подив спокійно. Ось тільки її величезні перелякані очі нагадували очі лані, яку ловці загнали в пастку. Це зруйнувало всю чарівність моменту. Я зовсім не збирався сваритися з дружиною, але після такої реакції на моє запрошення повечеряти разом у саду просто не зміг стримати в’їдливого тону. Чекав вибуху обурення, докорів та звинувачень у самоврядності, але її тихе «як забажаєте» пролунало наче ляпас. Мене це просто розлютило – сам не сподівався, що так відреагую. Невже вона вирішила змінити тактику й розігрувати із себе лагідну та слухняну дружину-жертву, яка покірно звертається до чоловіка на «ви», мов до пана? Насилу стримуючи себе, щоб одразу не наговорити їй усілякої гидоти, наказав іти за мною та вийшов геть із кімнати.

Напевно, це гнів затьмарив мій розум! Я навіть не звернув уваги, що Мілена практично в негліже. А вона, ані слова не сказавши наперекір, вирішила показати свій норов і в такому вигляді пішла слідом за мною. Демон її забирай! Якби не служниця, яка саме поверталася до кімнати, то моя дружина в такому вигляді пройшла б до саду, а з її дивацтвом, виявляється, і таке можливо.

Можна подумати, це я винен у тому триклятому весіллі! Зрозуміло, що вона, намагаючись перед слугами зробити і з мене, і зі себе дурників, хоче мені насолити, але це її бажання ні в які ворота не лізе. Схоже, я аж ніяк не занудьгую із такою дружиною. Головне тільки не прибити її в пориві гніву.

Щоб заспокоїтися, вирушив до свого кабінету. Як-не-як, але справ назбиралося багато, адже через весілля їх довелося зовсім відкласти. Необхідно було вивчити останні звіти від агентів із провінції, переглянути кореспонденцію та відповісти на декілька листів. Я сподівався, що з головою занурюся в справи і трохи остигну, хоча не був у цьому повністю впевненим – широко розплющені злякані блакитні очі раз по раз спливали в пам'яті, змушуючи відволікатися та думати зовсім не про роботу.

У двері хтось постукав, і, не чекаючи відповіді, у кабінет увійшов Максиміліан – друг дитинства та за сумісництвом колега по службі. Ми з ним розлучилися лишень кілька годин тому: Максиміліан пішов трохи раніше, перед обідом, маючи намір перевірити, чи в Департаменті все гаразд. Таке швидке повернення, а надто сьогодні, нічого доброго не віщувало.

– Дворецький сказав, що ти тут.

– Щось сталося? – я весь підібрався, миттю забувши про свої пригоди.

Макс зручно сів у крісло біля робочого стола і, зітхнувши, відповів:

– На жаль, так. У нас новий візитер. Сьогодні вдень активувався кристал грані.

Я аж присвиснув. Уже понад два роки було тихо. Ми вже навіть сподівалися, що вдалося-таки залатати всі стихійні щілини, через які до нас періодично проникали представники інших світів, до того ж не завжди дружелюбні та мирні. Років зо п'ять тому занесло демона. Допоки його впіймали та знищили, він устиг добряче напакостити: зруйнував кілька невеликих сіл, убивши при цьому всіх жителів (на жаль, серед них не було магів, а звичайні селяни не в змозі протистояти такій силі); висушив річку, спалив урожай на полях і знищив усю живність в окрузі.

Бували, звісно, і цілком мирні візитери – так ми називали нежданих гостей. Перелякані та безпорадні, вони, наче неприкаяні, просто блукали околицями й не розуміли, що відбувається.

Таких чужосвітян вираховували правоохоронці та привозили до нас у ДЗГ – Департамент із захисту грані, а вже ми їх допитували. Переконавшись, що ці візитери потрапили в наш світ ненавмисне, стирали з їхньої пам’яті декілька останніх годин і відправляли чужосвітян назад, а черговий пролом запечатували .

У поодиноких випадках шукати доводилося довго. Метикуватіші розуміли, що потрапили в іншу реальність, і старалися пристосуватись, обережно заводячи знайомства та намагаючись найнятися до когось на роботу. Щоправда, це було можливо лише за умови, що візитер – людина, а не представник якоїсь іншої раси. Хай там як, але досить складно загубитися серед людей, якщо маєш крила, роги, хвіст чи інші особливості. Найлегше це можна було зробити в сільській місцевості – що не кажіть, а люди там довірливіші. Селяни хоч і знали кожного в обличчя, але потреба в робітниках була завжди, тож в охочих попрацювати документів особливо не вимагали, а найпаче в пору збирання врожаю. Виявляли таких прибульців зазвичай під час чергової перевірки або якщо хтось із місцевих, не злюбивши за щось новенького, скаржився місцевій сторожі, що в них з'явився незнайомець. Іноді траплялися казуси – людина встигала тут осісти, створити сім'ю, збудувати дім, завести господарство, одно слово, уже прижилася, а її вираховували. У такому разі чужосвітянина після ретельної перевірки найчастіше відпускали до сім'ї, попередньо видавши документи та зареєструвавши в Департаменті.

– Та що ж сьогодні за день такий! – я сердито ударив кулаком по столу. – Єдина надія, що це знову хтось заблукав між світами, а не цілеспрямована атака.