Пролог

– Батьку, це якась дикість! – вигукнув я, роздратовано міряючи кроками кабінет. – Час договірних шлюбів давно минув! Я маю право самостійно обрати собі наречену!

– Безперечно, сину, час змінюється, але якщо бодай хтось із роду Даелійських дав слово честі, то воно ніколи не було порожнім звуком! Ніколи! І хоча цей договір уклав ще твій прадід, проте саме тобі випала честь поріднитися зі спадкоємицею Армаросів.

Еге ж, честь! Така собі, скажу чесно. Тут, звісно, не посперечаєшся: рід Армаросів дуже давній і впливовий. Та й правди ніде діти: більшість молодиків (і не тільки вони!) мріяла б про таку партію. Мілена Армарос – багата розумна дівчина, до того ж вродлива, хоча, кажуть, дуже норовлива та якась нібито дивакувата. Але не це мене зараз дратувало. Я її не те що не кохаю – навіть добре не знаю. Ну, перетиналися ми з нею кілька разів на прийомах, інколи танцювали чи перекидалися парочкою чергових фраз про погоду. От і все. Про мене, доволі сумнівний фундамент, щоб будувати на ньому сімейні стосунки. Я знову спробував був заперечити, проте батько, різко перервавши мої слова, категорично заявив:

– Про це не варто більше говорити. Навіщо переливати з пустого в порожнє? Давно було відомо, що цей день настане, і тобі не раз пропонували ближче познайомитися з леді Міленою, але ж ні! Ти щоразу відмахувався та, найімовірніше, сподівався, що якимось дивом усе зміниться. Проте ми вже все обговорили з її батьками, призначили дату весілля. Змирися! До слова, – уже м’якше продовжив батько, підійшовши та поклавши руку мені на плече, – дуже часто договірні шлюби ставали щасливими. Синку, дай вашому союзові шанс. Я впевнений, що згодом, коли ви краще пізнаєте одне одного, то зможете навіть навзаєм закохатися, подарувати нам із мамою онуків. А ми залюбки їх бавитимемо!

У відповідь я тільки заскреготів зубами. Ото щастя привалило! Так, я справді знав, що колись прадід Мілени – барон Фарух Армарос – урятував життя та честь мого предка – графа Баліана Даелійського. І що той, на знак вдячності, запропонував нашим сім'ям поріднитися. Тоді більшість шлюбів укладали за згодою глав роду і ні в кого така домовленість не викликала ніякого подиву. Але, на жаль, у наступних двох поколіннях у жодному з родів не з’являлися на світ дівчатка. Зате тепер боги, видно, вирішили пожартувати: я став саме тим «щасливчиком», для кого народилася наречена (а щоб їй миші всі сукні погризли!). Ну що ж, хоч у нашому колі й не схвалюють розлучень, проте вони все-таки іноді бувають. Але це вже на крайній випадок – якщо життя з Міленою Армарос стане зовсім нестерпним. Та й, зрештою, завжди можна знайти коханку!