Валера і Рита

І не встигла Синицька перевести дух, як той, обійнявши її за талію, схопив за праву

руку і вилетів в коло.

— Валера! — представився спрожогу. — Студент сільгоспінституту!

— Маргарита!

-- Квіточка! — привернув в танці до себе. Кров помчалась по жилах з

новою силою: відчула його сильні рамена.

Немов стовп вогню охопив Риту.

-- Як жарко! — промовила через секунду з тугою. — Ох, як  жарко! — в

жаху від самої себе.

Валера, як піонер, тобто, завжди готовий.

-- Можна й провітритися! — зі швидкістю потяг  її до нижньої алеї, що

призначалась для любителів роздумів і споглядань.

Останній ліхтар, дальня лавка.

— Маргарита, — замуркотів Валера і, запустивши пальці в її локони, підняв їх,

чарівливо помаленьку, став цілувати у шию.

По її тілу пробігла дрож: немов заглянула в темні глибини своєї натури.

— Відійди! Не чіпай! Відпусти!

-- Аж ніяк! — розпалився Валера, наблизити до неї обличчя. — Я тобі

хочу сподобатися.

Вона не зрозуміла, яким чином він подолав відстань ними, але  відчула

його губи на своїх губах. І це було все що вона відчувала.

М’які та ніжні чоловічі губи. Ледь пам’ятала, що сталося далі.

Як спалахнула вогниками ацетатна спідниця.

Як Валера несамовито цілував  іі в шию, в повненьки губи, упиваючись їх теплою

пружністю.

 Дівчину охопило почуття схоже на спрагу. Коли п’єш і не годен напитися. Розум не

контролював ситуацію, інстинкт потребував задоволення:

-- Добре, ой, добре як! 

З грудей вирвавсякрик, схожий на птичий.

Рита вигнулася.

Реальність зникла, закрутилася у вихорі насолоди.

— Мила, як б’ється твоє серце! Б'ється — вискакує!

Ослабив руки на талії. 

Він не знав хто вона, не знав, що вона знає, не знав як вона бігає …

 Ух, ніколи так швидко не бігала.

Упереджуючи вітер!

За спиною надривався Валера.

—  Не тікай, Рито! Почекай, Рито! Я женюся з тебе!

— Говори, говори, — бухало й задихалось її серце. — Тільки натягни  на себе спочатку

штани!

Коли ноги перестали слухатися, перейшла на спортивний крок.

Перед очима поплили кола, в голові пустота.

І ось вона знов бачить  Надю. У той поблідло обличчя.

—  Спідниці — хана!

— Щось мені зовсім не смішно! —  дівчина  ракетою влетіла у ванну кімнату.

Коли повернулась, осушила стакан води, настояній на кремені, і відсторонено так

подивилась на підлогу.

Розповідь розпочала з трагічної ноти.

-- Його звали Валера! — подивилась  знову униз. Немов не бачила нічого більш

вигадливого  аніж елементи гуцульського килимка під ногами.

• Красиве ім’я!

Скинула очі й знов униз «пірнула»

 — Сталося все на парковій лавочці... І було там, скажу тобі, не комільфо.

• На лавочці, — мрійливо простогнала Надя, граючи ямками на обличчі. —

Знала я одного Валеру … Барабанником був в рок-групі. Щодо комільфо,

то першого разу воно, звісно, не комільфо. У нас с Вовчиком взагалі все сталося на полі з

будяками, в селі, на весіллі у Янки. При чому я була в позі “берізки”. І нічого, бо тоді я

його ще любила.

— Хіба зараз  не любиш?

Та відмахнулась.

— Що до лавочки, то тут скажу так… На лавочці воно куди як комфортніше, —

просяяла Надя. — І щось мені підказує, знаєш, Валера той не випадковість у твоєму

житті… Ви з ним зустрінетесь... Він — твоя доля!

Друга б задуматися. Друга, не Рита.

Вона випила три порції коньяку, пропорційно зросла  її впевненість у собі.

-- Де ж ти  бачила, щоб студенти-заочники шастали по музеях? По

кабаках і бабах  вони спеціалісти, — підвела риску під темою.

Секс — справа нехитра. Провести екскурсію по костелу  куди як складніше. І цікавіше!

У неї буде все добре. Треба лише мати голову  на плечах, а в ній  мізки.

В разі чого дасть йому SOS у газету!

ХУДОЖНИК, ПЕВНЕ, БУВ ПРОВИДЦЕМ ...

Намалював він плакат блакитного кольору з зображенням  Петропавлівського костелу,

що ракетою відділився від фундаменту, на якому чітко було написано: «Кам’янець - 

Подільський історичний музей-заповідник»

— Піднявся наш храм над фундаментом, — утлумачував свій задум митець. —

Піднявся, щоби проштемпелювати:  —  Костел був і залишається музейним, як то

водилося одвічно, тобто, з 30-х років двадцятого століття.

Не так сталося, як гадалося. А сталося навпаки.

Незабаром костел передали у ведення римо - католицькій міської громади.

— Гаплик нам, — вирішили музейники, перебуваючи в відчутті змін не

дуже променистих. Як швидко закінчується усе хороше!

Костел був пересвячений. І першою в ньому взяла шлюб музейна секретарка,

особа геть безпартійна, котра в атеїстичній лекції, замість Ісус Христос,

настукала колись «Ісус Хрещений». Тому що не тямила нічого в християнській

термінології.

В сріблясто - блакитному довгому платті, з діадемою на куделях павою

плила між рядами до вівтаря. Під заздрісні погляди музейних дів, які «собаку

з’їли» на тих термінах.

В той достопам’ятний рік, влітку, держава повернула релігійним громадам

Кам’янця  усі уцілілі храми. Греко-католикам дістався колишній костел в ім'я в.

Йосафата, який вдало притулився на узвозі, що вів до Старого замку.

Пофарбований у святково - охристий  колір,  на мурі — експозе «Все так не буде»

Переспів з біблійного «Все тече, все змінюється»

В Кам’янці на той час перебувала  російська делегація з  тодішнього міста -

побратима Кам’янця. Побачивши лозунг, чомусь образилися, вирішивши, що в

Біблії йдеться саме про них. Скандал загрожував перерости в міжнародний.