Стережись Рити

— Стережись Рити, — напучували один одного. — Пронозлива, трясця, дівка!

Від подібної неправди забракло мови.

— Не пронозлива, а допитлива! — збуджено запихкала Синицька, яка, й справді,

любила, бути в курсі подій. Така вже  була  у неї вдача: опинялася у потрібний час  у

потрібному місті.

Сонячні проміни проривались крізь вітражі вузьких вікон, що кидали на мармурову

підлогу бордово-сині смуги. Підсобники спускались з риштування. Петро всміхався на

весь рот. Парубійко хоч куди, тільки пив, як барило.

Павло Іванович — хитріший, аніж здавався, на перший погляд. На другий також. Ловив

момент в кожному моменті.

Синицька винеслася напереріз  ним з-за крісел радників.

• А ну, стій! —  вигукнула, немов тримала  в руках гвинтівку. — Стій,

кому говорю!

• Отакої! — підсобники уставились на Риту, ніби та заговорила на

незнайомій їм арамейській мові.

Павло стусонув Петра в бік і, зімкнувши ряди, вони клином посунули на

дівчину, тіснячи  в капличку

— Бач, що надумали! — закусила вудила Рита.

На щоках загарячився рум’янець. Заверещала, роздаючи стусани направо - наліво.

— Оглухли в водночас, голубчики? Що там у тебе?

Очі Петра викотилися з орбіт,  сам по собі розкрився рот.

• Та іди ти! — обклав нападницю на   всі губні й шиплячі букви абетки.

Синицька схопила його за грудки.

Робочий халат розстебнувся й згорток, завернутий в папір, тонкий, як цибулинне

лушпиння, полетів на підлогу.

— Це наше! — з непідкупною щирістю заявив Павло Іванович і зник, підхопивши

знахідку. Петро не утримався, вилаявсь іще гостріше.

Науковця зупинила його:

— Пояснення даси в міліції. Там і отримаєш винагороду — 25% від знайденого!

Петрусь, можливо, і був загальмований, проте не дурень. Він   не раз  вже  мав справу з

міліцією, тому вибіг з костелу, грюкаючи об мармурову підлогу міцними, як кеглі, ногами.

На підмогу дівчині ринулась касирка, голову якої прикрашала зачіска, типу «мілка

хімія» кольору «люта блондинка»

Синицька примружила очі.

— Вони щось від тебе  хотіли? Я в шоку! — в голосі касирки гучали істеричні нотки.

Синицька вказала на «око господнє», різьблене над сповідальнею.

— Бог все бачить! І коли за тобою правда, на плече упірнає ангел!

— На яке плече? — обмерла робітниця каси.

— На праве! —  коротко відповіла Рита, маршуючи до директора.

 Ах, який скандал  вона зараз учинить!

В приймальні на новомодному стільці, яке відкидалось і крутилось, сиділа секретарка

Тамара — блондинка з пікантною родимкою на щоці.

З виглядом задоволеної кішки, що з’їла всю живність з акваріума. Що не так поживно,

як спортивно!

На столі розкидані фантики від шоколадних цукерок «Червоний мак»

Рита задумливо прикусила ніготь:

— Анекдот знаєш  про цукерки на літеру «ч»?

— Цукерки — вже з’їла ! — з ноткою тріумфу вигукнула секретарка. — І відчуваю як

розгулявся мій діабет, — солодко потягнулася, підморгнувши   Синицькій.

Кивки, підморгування, усмішки — ось і всі комунікаційні заходи секретарки Тамари.

Проте, дуже дієві!

Хороші звички здовжують життя, погані роблять його приємнішим.

    — До директора хтось заходив?

   —  Холера ясна, чого ти хочеш?

— До шефа хочу… на дві хвилинки.

— Не жаліє він себе! — засумувала Тамарка, вдаривши по клавішах електричної

машинки. І було в цьому процесі щось натхнене.

Рита зробила глибокий вдих і штурхнула ногою двері.

Директор стояв у вікна, за бордовою шторою, і димів цигаркою, неначе паротяг, в топку

якого кочегар підкидає дрова. 

Скуйовджені волоси та кремова сорочка з закачаними рукавами надавали йому

розкуто - молодецького вигляду.

На письмовому столі  стояла кришталева ваза з цукерками «Червоний мак»

Директор з секретаркою пригощаються цукерками з однієї вази?

Як любителька ексклюзиву, Рита одразу зрозуміла що й до чого.

— Цікаво…Ну дуж-же, дуже цікаво!

Але предмет цей. потребувавши окремого дослідження, був ще не на часі.

Думки Стригуна до пари волосам — такі ж скуйовджені: загасив цигарку в вазоні з

рідкісною цинерарією.

Сів за стіл, почав стукати олівцем, всім видом показуючи зайнятість.

— Що знов не так, Маргарита Львівна? — подивившись на годинник, запитав сталевим

голосом

За її спостереженнями, коли чоловік дивиться на годинник у присутності жінки,

значить, тут справа нечиста.

— Нумо, викладайте! — буркочіть директор.

І Рита виклала.

Все як по нотах.

Про підсобників Петра і Павла, тезок св. апостолів, які відшукали на вівтарі старовинне

майно. Як  намагалася затримати їх, а ті дременули з пакунком, ледь не порішивши  

її в каплиці. Коли ж по простоті душевній дійшла до голубів, що літають під склепінням

храму, та гадять на голови туристів, директор беззвучно лайнувся. На щоці ритмічно

забився мускул.

 — Не сипте все в один борщ! Це вам не те! А з хлопцями я розберусь.

Потрібно …через міліцію, — промовив з кам'яним обличчям.

Цей вираз обличчя  не передвіщав нічого хорошого, тому дівчина хутко вийшла.

Повернулась в робочу кімнату й сама собі здивувалась. Година пройшла, а вона не

нікому нічого вибовкала.  Коли потрібно, то   може…

А чи надовго вистачить її?!

Днем пізніше підсобники стояли перед грізним директорським оком, похнюпивши чуба.

Документи, знайдені ними, мали історичну цінність і стосувались 20-х років, коли

більшовики вилучали цінності з храму, що супроводжувалось спротивом кліру і вірних.

Бунт безпощадно подавили, провидців заарештували; один з ксьондзів був засуджений