Табакерки

собою колекцію табакерок. Був у нього такий шкіряний саквояж, Рито! 

   Зробив крок у напрямі до неї.

Рита відсторонилася й  відвернулася.

— З логікою у тебе слабкувато. Тому й отримуєш те, що заслужив!

— І що ж я заслужив?

— В підсумку — нічого…Бува! — круто повернувшись і пішла. 

У Марка на обличчі складна гама почуттів, головними з яких була

несправедлива образа.

Намагався прийти в себе.Йому здалося, що він злетів, відштовхнувшись від батута і

завис на висоті.

Як могло це трапитися? 

Певне, він зробив якусь помилку, десь проколовся, зваляв дурня.

Звісно, що вони не Ромео і Джульєтта, але кінець їх повісті виявляється не

менш сумний.

— І ти бувай! — видихнув з тугою. 

Можна було  догнати  дівчину, зупинити, перепросити її.

   Але він лише  хляпнув себе по шиї, забивши докучливу мошву.

— Рито, ах, Рито, бува!

    Хлопець втратив темп, не втратив шансу, тому що приглядів в дзвіниці дещо для себе

привабне. Нова справа має бути  майже безпрограшна.

   Знайде він скарб, повернеться й Рита.

ПРОЩАВАЙТЕ, ПРИНЦИПИ.

— Робота, одна робота, — бурмотіла під ніс Синицька, долаючи 145 гвинтових

сходинок високої башти, прибудованої до костелу турками-завойовниками. — А особисте

життя  так, дитячі іграшки?!

Мінарет — найвища точка міста, звідки в далекій перспективі виднівся сріблястий

Дністер, в близький — не просто площа унизу, а й усе Старе місто з його історичними

«халупами, хатами, прихатками, склепами й палацами».

Від високого штилю наверталися сльози!

Не в Ритиному характері, одначе, обтяжувати себе різними роздумами, називаючи їх

медитаціями. Тільки куди від них подіватися?

Через місяць їй  виповнюється двадцять три роки. Не двадцять, не двадцять один і

Навіть не двадцять два.

Вона симпатична, легка й мила. Кому хочеш могла б закружити голову.Але...

До цього часу чомусь  не закружила!

Подруги давно вже по парах.

А вона плаче в подушку під цокання біологічних часів. Перебуває все в ангельському 

чині.

Роздався брязкіт засува, розчинилися двері. З будиночка напроти показалась гнучка та

проворна чорнява дівчина з відрами в руках. Нібито зійшла з картини місцевого

художника - самоука Олександра Грена.

Побачивши красуню, Вадим Поляків, жилавий як канат, парубійко, що курив на

балконі у фондах на другому поверсі, сплюнув цигарку. Підкинувся і, перемахнувши

через поруччя балкона, хвацько стрибнув на дах каплиці, прибудованої до костелу з

півночі. Другий стрибок — він вже на землі, завалившись на бік.

— Лишенько,  вбився! — залементувала чорноока,  кинула відра.

Обличчя хлопця здригнулося в поблажливій посмішці.

— Не вбився я, мила! — піднявся на ноги. — Рівновагу втратив!

Підняв відра, пошкандибавши до колонки.

— Гусар! — закипіла Рита сама не знаючи  чого. — Перед чужими так і гарцює, б’є

копитом. Своїм  і пальта не подасть ніколи.

В костельному нефі, де колись відчувалась божа присутність, зараз в повітрі

кучерявився гарячий пил. Біля вівтаря зводилися риштування для ремонту дерев’яних

скульптур апостолів Петра й Павла — покровителів костелу.

В трудах праведних були залучити працівників господарчого двору, на ім'я Петро й

Павло Іванович.

В збігу імен Синицька угледіла божий промисел, правдиву руку Господню.

Як і всі працівники “безбожного” відділу,  вона була  вірянкою. І з вуст її  часто

зривалися різні біблійні сентенції.

У вівтарній частині, за сповідальнею, причаїлась капличка з експонатами допоміжного

фонду — фрагментами свічників, абажурами від ламп, іншим привабливим металевим

мотлохом.

Не звикла сидіти склавши руки, просто з нічого Рита змайструвала канделябр, лампу і

жирандоль-підсвічник в стилі рококо на три свічі.

Вгорі стиха перемовлялись працівники з апостольськими іменами. Їх голоси журчали й

танули. Скучно, душно.

Зненацька щось ніби кольнуло її — почула своє ім'я. Зачаїлася, прислуховуючись.

 (Зайвої інформації не буває ніколи)

З обривків фраз, що долітали зверху, зробила висновок, що хлопці надибали на щось за

скульптурами.  На щось важливе й цікаве.