Пошкоджені меблі

— Нумо підіймися, нумо подивися!

— Лізь! — скомандував Марко. — Я підстрахую!

-- Розумний який!

Рита запропонувала йому  лізти першим  самому, бо має ліхтарик.

Марко декілька разі вдихнув і видихнув повітря

.Обережно став пробиратися по сходах на на другий ярус. Деякі сходинки зовсім були гнилі -- міг

 вниз полетіти сторчма.

На другому ярусі знаходилася купа пошкоджених меблів, що справляли гнітюче

враження потертими своїми прикрасами.

Штабелями картини.

— Страшнувато!

— Страшнувато? Тобі?

З темного кутка доносилося шелепотіння і визиг, немов хтось тяжко

розпалився. Хтось був скрізь..

 Вельми невдоволений чужою присутністю.

Марко з осторогою озирнувся. Трансформувався в слух:

— Чуєш? — Округлив очі. — Пацюк кісточку гризе!

-- Це упир! — пирснула в кулак Рита. Сміх, посилюючись, прошелестів під

балками. Тупнула ногою й з жахом відчула, як права нога почала

провалюється вниз.

— Караул, добрі люди! Рятуйте!

Марко ринувсь на допомогу. 

— Коли що, — зашепотів схвильоване, — мерщій до лазівки.

Там безпечніше.

— Коли що, то знайдуться  лише наші мощі.

— Одразу й мощі?!

 -- Звісно, що не одразу… Лідія Францівна сюди роками не потикається… Як

побачить, то подивується!

В голову полізли  неприємні думки:

— Не дожити їй, видко, до двадцяти трьох років!

І так шкода стало їх обохж, що зотілося плакати.

У Марка — особистий інтерес... Повернувся  до неї.

— Прощальний поцілунок! — зміркувала Рита. 

Нічого подібного.

 Хлопець шугнув на підлогу,  по-пластунськи поповз до сходів.

— Роби, як я!

Мить простягнулася, як вічність,  рухнула й вона, примноживши молитви

до св. Миколая, захисника сірих, вбогих та хворих на голову.

Від страху поповзла за ним так прудко, що сама собі здивувалась.

З обличчя Марка клаптями звисло липке павутиння. Щось кинулось з верху,

водячись вчепитися у світло-сіру футболку. На ходу відриваючи живність,

скокнув  униз.

Риту заскреготіла зубами: негативні почуття  обурювали її.

Вибігли з дзвіниці, повертаючи на сусідню вулицю, вузьку як тунель.

— Що то було?

— Мабуть, НЛО, яке ні впало, ні сіло по небу пливло, — продекламував

Марко, що пригнічував нервове бажання сміятися.

Хтось пройшов  вулицею. Чоловік і жінка.

Директор та його дружина, перемовляючись стиха.

Захолонули в очікувані.

Рита хитнулася до хлопця, коли побачила, що все позаду.

— Закрив дзвіницю?

Той зронив ключ у  розкриту її долоню.

Рита зблідла.

— Скажи мені  правду, — різко запитала хлопця. — Для

чого тобі знадобилась ота картина?

На чолі його виступив піт, він стиснув зуби і придавився до муру так тісно, ніби хотів увійти в камінь.

Перший раз в житті не знав що сказати: згасала посмішка.

— Просто я хотів взнати, — блакитні очі його округлилися від досади на себе, — чи узяв дід з