Допитливість Рити

Залюбувався трепетом шовковистих прядок, в простодушнім пориві охопив

дівоче личко. І губи, як крила метелика, ковзнули по її рум’яної щічки.

— Тебе заносить, — захвилювалася  дівчина.

— Мене заносить, — підтакнув Марко, не зводячи очей з ідеалу. — Але це

по - дружньому!

Через пару місяців вони з мамою рушали на ПМЖ у Німеччину. Єдине, що вмів він

сказати на німецькій було:

— Підемо зі мною, будь ласка, до хати!

Рита мовчки дивиться на нього, очікуючи продовження.

— Що ж робити?

— Не знаю, але  робити щось треба скоріше!

Рита задумливо покусала губи.

Вдома Марка чекала схвильована мама. Сина  не було видно  весь день, навіть  пообідати не

приходив. А она зварила його  улюблений фасолевий суп. Вчора спеціально  купила на

базарі кругленьку фасоль, що в народі звалася "бомбочкою"

Сама теж не їла, чекаючи на Марка.

Мутер у нього була зразковою, єврейською мамою. 

Тільки говорила завжди на підвищенних нотах.

Марко поцілував її, заявивши, що вона -- краща мама у світі.

Суп був і, справді, смачненьким, бо фасолька  варилася з добрим шматком яловичини.

 Марко посьорбав юшку з білим хлібом, поїв фасолю, далі приступив до яловичини.

Мутер пригадала,  яку смачну "бомбочку" купляла , коли  жили вони  в Чернівцях.

Які робила для чоловіка день народження!

Пекла струдлі, начиняла рибу.

Помер чоловік, закінчилися застілля.

Цікаво, подумав Марко, а чи зможе Рита  навчитися робити подібні смаколики?

Біля директорського будиночка достигала темно-синя «Ізабелла». Дорідні

виноградини в гронах звисали з міцної лози, що розкинулась на пів - стіни.

Хватало всім!

Коли ж виноград набирав цукристості, у директора — свято врожаю. По

відру відсилав музейним працівникам у фортецю і в Ратушу.

І кошіль з найліпшими гронами — до секретаріату виконкому, в

підпорядкуванні якого знаходився музей.

Рита з’їла виноградну китичку і, зібравшись з духом, постукала у двері фондів.

На порозі — Лідія Францівна, завідувачка. Жінка у віці й в тілі.

Стоїть, зціпивши руки на талії.

В сірому костюмі в ялинку. Брові  здвигнуті.

Вигляд у неї, прямо сказати, прокурорський.

— От, чортяки! — прогуділа. — Дістали вже!

Проворно ковзнувши в приміщення, Рита перевела дихання. І зразу ох та

ах, не хочу, мов, вмішуватися в ваші неприємності

— Але хто вас дістав, шановна Лідія Францівна?

— Колекціонери кляті, ось хто! — викарбувала слова завідувачка, весь зміст

життя якої, здавалось, полягав у доблесному захисті ввіреного їй об’єкту від

посягань знаттєлюбних індивідів. — Хочуть дістатися до обмінного фонду!

Спохмурніла обличчям.

— Аж страшно стає! — воркувала Синицька. — Загрози, що  так хвилюють  

кров!

— Чого - чого, а хвилювань достатньо! Один навіть на коліна  

бухнувся…А я ж до них завжди по доброму, з душею!

Музейні фонди, як казкова печера Алі - Баби, вщент забита скарбами…В

шафах, на поличках, в скриньках і скринях. Чого там тільки не було!

У Рити перехопило подих. 

Аж роззявила рота.

 І пахне як в церкві!

Характерологічний запах старовинних речей!

Францівна — молодчина! Який тонкий смак! Знання отакі!

Треба підійти до неї якось політкоректне. 

Рита була  допитливою. Коли її щось зацікавить...

— Ті кляті колекціонери,  — рішуче пішла у наступ, — щось

таки знають про музейні фонди?

• Як вони можуть знати, коли я зав. фондів, не вони? — здивувалась

Францівна. І це було скоріше ствердженням, аніж відповіддю.

    Синицька рішилась і запитала:

— А чи є в фондах картина «Розстріл євреїв в Кам’янці - Подільському»?

Зав. фондів окаменіла. Конвульсивно смикнула віком.

— Це звідки ти взяла?

--  Ворожа агентура! — прорекла Рита, вирішивши кувати залізо, доки гаряче.

Францівна не сприймала усяких вигадок, вихваток, просмішок, відносячись

до тих, хто скупо дарує їх. Тих, хто сушить зуби — зневажала, маючи тільки дві теми для

обговорення. При кожному потрібному й не потрібному  випадку прихвалювала фонди, не

упускаючи нагоди попам'ятати про свою доброту... І яка була вона красива, яка була

красива колись... Нагадувала артистку Марію Капніст у молодості.

Добре, хоча не в старості.

Проте, брові у неї дійсно красиві. Як намальовані брові. 

Високо піднята голова.

— Еге ж? — перепитала зав. фондів, бувши водночас глухуватою.

— Про картину питаю?!

Зав. фондів закрокувала кімнатою: їй потрібно було увесь час рухатися.

Рухатися й думати, рухатися й думати.

Не багатьом жінкам середнього віку пішов би твідовий костюм у

ялинку. Їй — йде!

У світлих  волосах жінки ані натяку на сивину. Очі, як голубий лід, такі холодні.

Проте чоло у зморшках. Щось, видко давило, гнітило - підточувало Францівну.

— Закритий фонд у нас, ясно?

— Ні, тобто так, — Рита, склавши перед собою долоні, піднеслась

поглядом до стелі. — А щоб мені персонально на вушко?!

Зав фондів занурилася в мовчання й Рита сприйняла це за хороший знак.

-- Не приведи Господи, таке й побачити! Колона сірих людей... Стан не

задовільнений. В дзвіниці картина знаходиться, в допоміжному фонді.

В дзвіниці, дійсно, зберігався той весь непотріб, який ніяк не викинеш, бо

записаний в книгу вступу. І не приладнаєш нікуди, тому що непотріб.

Синицька знала, де знаходяться ключі від дзвіниці: разом з іншими висіли в

скрині біля дверей в робочі приміщення. Взяти їх — не велика проблема.

Кожен вечір директорська пара уходила до когось в гості, в кіно і ще бог