Костел Петра і Павла

ПІДКОВА НА ЩАСТЯ.
 Валентина Волкова.
  Костел св. Петра і Павла в Кам’янці — висока, холодна кам’яна споруда, 
що зводилася уздовж півтисячі років. В ньому  є кольорові вітражі, 
мармурова підлога, каплиця розписана темперою. В криптах — п’ять 
кам’яних саркофагів з тілами подільських єпископів, один з яких, пишуть, вмер від 
чуми. На кутовій каплиці з заходу — 36-метрова башта мінарету 
(від турецького «мінора» — маяк) 

В Середньовіччі турки, завойовуючи європейські країни, підлагоджували під мечеті 
християнські храми. Кафедральний костел в Кам’янці  став  у них зватися мечеттю імені 
падишаха.
Радянська влада упорядкувала  в костелі краєзнавчий музей, пізніше — відділ атеїзму, 
завдяки чому унікальна споруда не була знищена більшовиками. Чого не скажеш про 
деякі інші місцеві храми.

Працівники відділу атеїзму — ударний загін музею. 
Завжди на вістрі  ідеологічної  боротьби. 
 Вони читають атеїстичні лекції по школах, заводах, усні журнали, пишуть  відповідні 
статті. 
Краща з них — науковий працівник Маргарита Синицька, фотографія якої не сходить з 
музейної Дошки пошани. 
Природа наділила Риту очима, що мали здібність змінювати кольори в 
залежності від настрою хазяйки — від сірого до блакитного й навпаки. Розсип 

веснянок на носі надавали дівулі задиркуватого вигляду. Кучеряве, руде 
волосся завивалося. І скільки б вона не намагалася загнуздати гриву, та завжди повставала 
проти, намагаючись закручуватися у спіральки. Тому й махнула рукою  на  подібне 
свавілля. В музеї дівчиську охрестили  «гарнюнею»
Синицька — душа енергійна, азартна, яка прагнула не перевантажувати 
себе різними проблемами та роздумами. Робила лише те, що любила, чого не 
любила, того не робила. По життю, одначе, йшла переможницею. 

 Якось місцева пані  одна загорнула в газету зі статтею Синицькій
посилку, відправляючи в далеке російське місто Томськ. Незабаром на адресу 
музею прийшла бандероль з книгою про місто 1893 року видання.
Адресатка повідомляла, що книга належала її діду, колишньому викладачу 
Першої чоловічої гімназії в Кам’янець-Подільському, якого в царські часи 
заслали в сибірську глушину. Призначається працівнику музею Синицький 
з подякою за повідомлення про знаменитого скульптора Віктора 
Бродського та його уславлену роботу — мармуровий пам’ятник Лаурі 
Пшездецькій, прекрасної дівчини, поетеси, що рано пішла з життя. 

Товариство ледь не лопнуло від заздрощів. Ну й таланиста ця Синицька 
Маргарита! Хтось постійно друкується в газетах, нуль віддачі. 
А Синицька відстукала  одну - єдину статтю. І презент, ще  який! 
Раритетне видання засновника музею  самого Юхима  Сіцінського, який 
був засновником музею. Тоді музей ще звався давнєсховищем.

Рита не ображалась на колег, маючи дивну особливість ввижатися більш 
легковажною, аніж є насправді. Занадто вже їй подобалося пхати носа куди 
не просять. І завжди поспішати, немов побачити попереду для себе більш 
яскраве щось та приманливе. І ніколи не дивитися під ноги.

Кажуть, що допитливість  не  є вадою. 
У випадку з Синицькою допитливість такою була. 
Дуже великою вадою. 
Немов якесь чортеня постійно вишіптувало  їй на вухо:
 — Ну давай же, Рито, утни щось новенького  та цікавенького! 
І для чого їй було, скажіть на милість, тиждень тому податися в костельні 
підземелля, з усіма їх гілками та відгалуженнями? А так…
Давності завжди вабили її.
Захотілося  підземелля побачити власними очима. Упевнитися в їхньому
існуванні. Поставити галочку, оглядаючи, немов  римський Колізей. Щоби потім 
оформити  у музейному щоденнику:
 — Доісторичними руїнами залишилася задоволеною! 

На дівчині плащ - намет, гумові чоботи та окуляри. На руках рукавиці.
Не боїться, що перелякає її хтось «чорненький». Хоч кого перестрашить сама!
В підземеллі все, як у  тій книжці пишуть. Муровані стіни, стеля зі зводами. 
І чистенько, немов прибирання тільки вчора зробили.
Спершу вона йшла в повен зріст, підсвічуючи собі ліхтариком, щоб не 
потрапити в пастку. Хоча й сказала касирці про експедицію в крипти, до 
тієї доходить, як до жирафи. Сконай на місті, не помітить одразу.
Тунель помалу звужувався, стеля присаджувалася — Рита схилялася 
вперед вишневою гілочкою, бо уродилась досить високою. Однак, 
спрямоване продовжувала шлях: на почіпках, а там і поповзши. 
Засмерділо мишами, проте Рита не збиралася повертати у реверс. 
Для підняття бойового духу, заспівала. Слуху у неї не було, проте був голос і співала 
вона так бадьоро, що на голову  сипалось, ніби  сніжок, щось типу тирси.
Раптом  як налетіла підборіддям об щось тверде й непід’ємне. Бумс!
З рук випав ліхтар. 
Коли ж намацала його  й присвятила, то закричала, побачивши 
перед очима людину в труні. Вірніше, не людину, а мумію. Справжнісіньку 
мумію, завернуту в непроникну для повітря тканину, просякнуту 
ароматичними речовиною, яка лежала у кам’яній труні, що нагадувала 
обрисами людське тіло. З розмальованим обличчям під скляною кришкою. 
— Хто там? Що там? Отам! 
Ох, і натерпілася  ж  вона страху!
Тиждень слів інших не могла вимовити, окрім: 
— Хто там? Що там? Отам! 
Мумію забрали на досліджування в Києво-Печерську Лавру. Про знахідку 
написали в газеті. Ну, а Рита? 
Що Рита! 
Давно оклигала й готова до нових подвигів. 
Хочеться дівчині діяти, кудись їхати. Щоби вітер пригод овіював 
кучеряву її голівоньку. Тому й полюбляла брати участь у музейних 
експедиціях зі збору експонатів. Щоб презентуючи сільській бабці кілограм 
смоктальних цукерок, полізти на горище старої її хатини, де низько й млосно,