5

  Після трагічної загибелі колеги Тор зовсім випав із життя. Скандал в поліції розгорівся такий, що він був змушений написати заяву на звільнення за власним бажанням. І це ще йому пішли на поступки за роки сумлінної та чесної праці. Якби все йшло згідно до букви закону, Торенку б загрожував реальний строк за перевищення службових повноважень, в результаті чого загинула людина. І не просто злочинець, а поліцейська. Цей тягар перевішував терези не в його сторону. Проте це було нічим у порівнянні із тягарем, який осів на його душі.

  В’ячеслав картав себе і не міг пробачити собі, що піддав Марину такому невиправданому ризику. Не міг до кінця прийняти той факт, що вона поплатилася своїм життям за чужі професійні амбіції. Цікаво, що слідчого Петра Скоробагатька Тор ні в чому не звинувачував. Примарні ігри психіки, коли з’їдаєш себе настільки, що не усвідомлюєш помилок інших, лише свою власну провину. Та й Петро настільки побивався тим, що тепер його звільнять, вигонять з ганьбою і йому нічим буде готувати сім’ю, що Торенко взяв усі вину на себе: звітуючи перед вищим начальством, навіть словом не згадав про Скоробагатька…

  Це не було якоюсь самопожертвою чи можливістю заробити плюсик в карму за добрий вчинок. Для В’ячеслава це було чимось, що відбувалося само собою. По інерції, із байдужістю отупілої, немов баран, людини… У всіх поясненнях Тор зазначав, що він сам поставив ціль вийти на притон аби отримати бажане  підвищення. Хлопці із його підрозділу про деталі до відома поставлені не були. Треба їхати на оперативне затримання сутенерського злочинного угрупування, то й треба. Вперше «метеликів» ловити чи що? А хто діяв до них, Скоробагатько чи не Скоробагатько, хто міг то знати? Того не знав ніхто, окрім Тора та Марини. І останню душогубці вже позбавили життя…

  Залишався лише Тор. І він чудово розумів, що полетять голови усіх, причетних до справи. Чи легше йому буде якщо він потягне за собою і  слідчого? Ні, звісно ні. Це нічого не змінить. Тож опер на жодному із приватних допитів, що не йшли під протокол, так і не обмовився про Скоробагатько. По документах все оформили так, ніби Марина загинула піл час виконання службового обов’язку, тож її рідні могли розраховувати на встановлені законом пільги. А ось для В’ячеслава шлях був лише один – назавжди вилетіти із поліції, як пробка з-під шампанського. Але, щоб зовсім не ламати йому життя, дали змогу написати заяву за власним…

  Вперше в житті рудоволосий, брутальний, сильний духом Тор зрадив власним принципам. Він припинив тренуватися не те що в залі, а й навіть вдома. Взагалі. Почав шукати розраду на дні склянки, навіть не бавлячись із пивом, а одразу зупинившись на міцних напоях. Коньяк, віскі, горілка, ром. Він пив усе, що горіло. Міг вийти вранці за пляшкою рому, а вже ввечері чимчикувати за горілкою. Або ж купити одразу п’ять пляшок і не показувати носа на вулицю декілька діб.

  В’ячеслав змінювався на очах. За декілька місяців ніби постарів років на десять. Занедбав стрижку та бороду, забувши дорогу до барбершопу. Тепер єдиним його маршрутом стали відділи з алкоголем у супермаркетах. Зовні він почав нагадувати якогось безхатька: зарощого, занедбаного, у несвіжому заплямованому одязі.

  Невідомо до якої прірви він скотився б, якби не його давній добрий товариш, слідчий із Запоріжжя Руслан Яровський (Прим.автора: історію життя та кохання Руслана Яровського читай у романі «Встигнути до тридцяти»). Якось Тор уже виручив запорізького колегу, допомігши тому у приватній справі відомого письменника детективів Макса Краснова (Прим. автора: із цією історією можеш познайомитися у романі «Коли падає сніг»). І тепер настала черга Руслана рятувати свого друга…

  Як тільки він дізнався про те, що Тор потрапив у неабияку халепу, втратив улюблену роботу і пішов у страшенний запій (хоча зроду не грішив навіть пивом), він одразу ж почав діяти, намагаючись знайти йому місце за спеціальністю у Запоріжжі. Проте це виявилося нелегко, якщо не сказати неможливо. Світ поліції тісний. І це не та сфера, де ти можеш легко втратити роботу і знайти її знову, просто змінивши місце проживання. В деталі ніхто не вдавався. Але вже був негласний наказ серед вищих чинів: Торенка В’ячеслава Ігоревича на службу в органи не брати. І це стало для Тора справжнім ганебним тавром.

  Хоча й Руслан Яровський був не останньою людиною у поліції, чудовим професіоналом, слово якогось щось важило. Але все ж його можливості не були безкінечними і стрибнути вище власної голови він не міг. Він доклав усіх зусиль, яких тільки міг. І ось що з того вийшло.

  _ Коротше кажучи, ти серйозно вляпався старий. Буду відвертим, знайти для тебе місцечко у поліції – справа не з легких. _ Яровський почав телефонну розмову одразу із реалій, без ілюзорних обнадіювань.

  _ Але воно є? _ Тор намагався ухопитися хоч за якийсь шанс.

  Його голос та руки тремтіли з похмілля.

  _ Воно є. _ Витримавши паузу, підтвердив товариш. _ Але не знаю, чи погодишся чи на то.

  _ Що? Дільничним? _ Сумним голосом припустив В’ячеслав. _ Ну що ж, звісно, це десять кроків назад. Але краще, ніж нічого.

  _ Ні, не дільничним. _ Заперечив Руслан.

  _ А ким? _ Зі щирим дитячим здивуванням поцікавився Тор, який навіть уявити не міг для себе ще більш простої посади.

  _ Є пропозиція працювати у відділі комунікацій управління поліції.

  _ Що? _ Перепитав колишній опер.

  _ У відділі комунікації. _ Монотонним голосом оператора мобільного зв’язку повторив Яровський.