1

  Стукіт її підборів у такт музиці змушував моє серце на мить завмирати, а потім працювати у пришвидшеному темпі. Настільки пришвидшеному, що скроні зводило від напруги і я навіть не розумів де звук її шпильок, а де мого серцебиття. Інга була найгарнішою дівчиною у класі. Трішки смуглява, темнокоса, з виразними бровами, губами і глибокими карими очима. З самого дитинства вона займалася танцями і часто їздила на змагання по всій країні і навіть за кордон. Додому вона зазвичай поверталася із призовими медалями. Чи був серед наших однокласників хоч хтось, хто не був закоханий у неї? Хіба що декілька відданих поціновувачів блакитнооких білявок. Проте я не належав до їх числа.

  Для мене Інга була втіленням жіночності, сексуальності, чогось далекого та недосяжного. На фоні однокласниць із тоненькими ніжками-сірничками вона виглядала цілком сформованою жінкою, із акуратними, проте апетитними формами.

  Під час підготовки до випускного нас розділили на пари і ми тричі на тиждень, після закінчення уроків, репетирували вальс у актовій залі. Коли моєю партнеркою стала Інга, відчуття щастя і водночас хвилювання накрило мене з головою. Долоні пітніли щоразу, коли я мав підійти до неї і закружляти у танці. Я почувався розгубленим та зніяковілим, боячись наступити їй на ногу чи викликати дискомфорт своїми недолугими рухами. Її стопи були маленькими та чарівними і я милувався ними щоразу, коли вона одягала білі відкриті сандалі ранньої осені чи пізньої весни. Рожеві п’яти, які навіть на вигляд здавалися м’якенькими та теплими, виразний вигин стоп, смугляві невеличкі пальці з яскраво-червоним глянцевим лаком.

  Саме зі шкільних років я закохався у поєднання смаглявої шкіри, білого одягу чи взуття і червоного лаку. Щоразу, коли я бачив на вулицю засмаглу брюнетку, одягнену у світлий одяг із яскравим педикюром, моє серце починало битися швидше. Попри те, що після закінчення школи минуло два десятки років, і я був сформованим, свідомим і успішним у своїй професії чоловіком, підсвідомість завжди брала наді мною гору, коли я зустрічав жінку, котра підходила під цей типаж.

  Я гортав фото у фейсбуці, подумки зупиняючи себе, аби не поставити вподобайку. Здавалося б, що тут дивного? Ми колишні однокласники. Ніколи не ворогували. Але чомусь мені не хотілося долучатися  до Інги у друзі. Не хотілося, щоб вона взагалі знала, що я слідкую за її життям. Це ж треба, я вже давно не підліток. А все продовжую потайки спостерігати за нею, немов хлопчисько пубертатного періоду.

  Чи змінилася Інга після шкільних часів? Авжеж. Чи пішли ці зміни на гірше? Зовсім ні. Вона стала ще більш вишуканою, жіночною, пристрасною. Пристрасть відчувалася у всьому: її одязі, макіяжі, рухах, які фіксувала камера. Ця смаглява красуня пов’язала своє подальше доросле життя із танцями, не зрадивши улюбленій справі.  Відкрила власну школу танців у Запоріжжі. Так само, як і своє захоплення, не зрадила рідне місто. Хоча, з її зовнішністю, титулами та досягненнями, вона могла б вільно почуватися й у Києві. Щонайменше у Києві. А, можливо, навіть в іншій столиці. Столиці більш розвиненої та економічно стабільної країни…

  Після пережитого, наша держава має неабиякі виклики по відновленню. Але головне, що ми вистояли, зберегли нашу цілісність і національну ідентичність. Головне, що ми перемогли у цій боротьбі і залишилися незалежними. А рівень життя…. Ну що ж він буде покращуватися із часом, поступово. І, можливо вже наші діти, чи навіть й онуки, будуть пишатися тим, що народилися і живуть в Україні, не марячи закордонним, більш кращим життям.

  До речі, я відчував до Інги ще більшу повагу та захоплення, коли вона залишилася на Батьківщині після повномасштабного вторгнення. Скільки коментів писали під її світлинами друзі із-за кордону, запрошуючи виїхати до них. Але це був не її шлях. Вона залишалася вдома, волонтерячи, допомагаючи рідній країні і війську усім чим могла. І ось нарешті ми дочекалися перемоги…

  Я потер втомлені від довгого сидіння перед ноутом очі, згорнув соцмережі. І, взявши вже порожню чашку із зображенням Патрона, пішов на кухню готувати собі чергову порцію зеленого чаю.

  _ Ну що на тебе найшло, старий?! Що за бісова сентиментальність? Згадав усе на світі… І перше кохання, і війну і перемогу… Іще б згадав, як обісцявся від хвилювання під час новорічної ялинки у садочку! Бо дорослих посходилося – повна зала, а ти забув ті трикляті слова про вату з бороди у старого дідугана. А потім жив з тими комплексами аж до самої школи. Бо потім уже з’явилися нові, більш суттєві і глобальні. В зал тобі треба, Тор, в зал. А не оце ось все…

  Торенко В’ячеслав Ігоревич працював старшим оперуповноваженим по боротьбі із організованою злочинністю у місті Дніпро, що був зовсім поряд із його рідним Запоріжжям. Цю посаду він займав уже понад десять років (Прим. автора: перша згадка про Тора зустрічається у романі «Коли падає сніг»). Він мав кремезну статуру, високий зріст, світлу шкіру і руду бороду. Ну чим не справжній скандинавський Тор? Щоправда, таке прізвисько прижилося до нього ще зі студентства зовсім не через зовнішність, а завдяки скороченню прізвища. Збіг вийшов дуже символічним та гармонійним!

  Тор дуже пишався тим, що попри нелегку стресову роботу, ніколи не шукав розради на дні пляшки. І уникав навіть пива, яке більшість його колег взагалі не сприймали за серйозний алкоголь і вживали доволі часто. Які б важкі будні не випали на його плечі, чоловік жив за принципом, що на них треба накинути ще заліза: штангу і блинів поважче. Клин клином. І ніяк інакше. Його тренування були постійними і наполегливими, якщо не сказати фанатичними. У щільному графіку він був ладен пожертвувати навіть сном, але тільки не походом до зали. На випадок форс-мажору, в його квартирі одна із кімнат була повністю переоснащена під домашній міні-тренажерний зал. О, чудова холостяцька берлога! А на роботі він тримав декілька пар гирь, на випадок, якщо там доводилося залишатися цілодобово.