Розділ 13. Я тобі не зая

Паніка стукала в грудях, луною відбиваючись у вухах. Голова несамовито боліла. Як у сповільненій зйомці я перевела погляд на принца Грімкелла. Він посміхався. У його очах відбивалася перемога, яку відчуває мисливець, що зловив здобич. Цей погляд належав повелителю, владній, розпещеній і жадібній до азарту людині.

Я мигцем подивилася на стіл переді мною. Він ряснів багатствами — вина, коктейлі, екзотичні чаї, з їжі — дичина й багато, дуже багато дорогих за моїми мірками морепродуктів. За будь-якими мірками стіл був переповнений їжею, яка зіпсується найближчим часом, і яку ми точно не встигнемо доїсти. Марнотратство?

Нарешті, я подивилася на лорда Аларі. Погляд злодія. Він не їв, не пив, лише стиснув губи, злегка відвертаючись у протилежний від мене бік. Шкода. Його обличчя кричало про те, що все пішло не за планом.

— Це правда? — Тихо запитала я.

«Я супроводжую леді Айю за наказом короля», — сказав він. Щоб одружитися чи…? Лорд Аларі мовчав, і я важко видихнула, прикривши гірку посмішку. Усе ще наївна.

Весь світ пішов у якийсь білий шум. Принц щось розповідав і сміявся, батько навперебій обговорював із ним плани, лорд Аларі далі ігнорував мою присутність. Я рукою покликала Іреллу, яка тут же кинулася до мене. У мене почалося сильне запаморочення.

— Куди ж ви, моя наречена? — Не зводячи очей із мого батька, запитав принц.

— Мені зле, я піду у свої покої, — як крізь товщу води видавила я.

— Боюся, я не можу вам дозволити цього, — хмикнув принц. Біля дверей з’явилася варта. — На кону мій трон, люба.

Я відчувала, що ще трохи і знепритомнію.

«Біла магія», — знову прошепотіла Ірелла, і я, нарешті, зрозуміла, що потрібно зробити. Увесь цей час я боролася із запамороченням, силкуючись тримати обличчя. На ділі мої почуття самі підказували, що потрібно зробити.

Полетіти. За будь-яку ціну. І, схопивши Іреллу міцніше, я відпустила свідомість, викликаючи сліпучий стовп яскраво-білого світла. За мить ми щезли: мене та Ірелли вже не було в кімнаті.

— Де вона?! — Заревів Грімкелл у несамовитому гніві. Лорд Вудерхайн побілішав не гірше за світло магії потраплянки. Лорд Аларі нічого не сказав, але насупився, обернувшись у бік вікна.

Полювання почалося.

Я все ще не була впевнена, як працювала моя магія, тому керувалася прочитаними книжками фентезі. Їх було небагато, але вони в тільняшках. Це я до того, що телепортація завжди має бути в точку Б, вірно? Її потрібно уявляти й сильно хотіти туди потрапити. Згідно з фентезі-книжками, звісно.

Отже, я розплющила очі в тому самому лісі поруч із маленьким переляканим сірим зайцем. Підозрюю, тим самим, якого я колись сплутала з ведмедем.

— Де ми? — Здивовано запитала Ірелла, обертаючись навколо.

А навколо були високі хвойні дерева, вдалині — невелике узлісся, всюди кущі або невисокі рослини. Удень краєвид здавався не таким похмурим і страшним.

— У лісі біля маєтку, — відповіла дівчині, — треба швидше рухатися подалі від цього проклятого місця. Упевнена, найближчі території обшукувати почнуть насамперед. Та й у лісі можуть бути хижаки. Я он цього зайця з ведмедем нещодавно переплутала.

«Я не заєць, дурна людина», — почула оксамитовий чоловічий голос десь неподалік. Я пригнулася, озираючись. Хто це був?

«Опусти очі, людино, і споглядай чудового мене!».

— Ірелло, здається, я божеволію, — тихо промовила я, — ти чуєш, як говорить цей заєць?

Дівчина вочевидь подивилася на мене із сумнівом, а потім торкнулася рукою мого чола.

— Гарячки немає, — констатувала вона.

«О боги, за що ви так зі мною?!», — усвідомивши моє цілковите нерозуміння і невіру, заєць став на задні лапи й зовсім по-людськи почав влаштовувати театр одного актора. Він ходив із боку в бік, голосив, закидав голову, смішно дриґаючи вухами, і постійно бив свою голову лапкою.

Ірелла, дивлячись на зайця, торкнулася свого чола рукою.

— У мене теж гарячки немає, — знову констатувала вона. — Або вона в нас обох, тому мені здається, що з нами все гаразд. Я нічого не чую, пані, але бачу дивного зайця. Вкрай дивного.

«Передай своїй подрузі, що дивна тут тільки вона», — хмикнув заєць. — «Я — Лісовий Цар, тому володію інтелектом і промовою, яку почути може тільки володарка магії потраплянки. Якою ти, нерозумна жінка, є».

— Мені все це їй передавати чи тільки першу частину? — Поцікавилася я до вселенського обурення зайця. Поки він продовжував стогнати й обурюватися, що на його хвору голову попалася така недолуга я, що йому доведеться няньчитися і взагалі, чому люди такі дурні, — я передала його слова Іреллі.

— Я чула про це, — кивнула дівчина, — ходять легенди, що в лісі живе якийсь дух, що оберігає землі Лотоса.

«Хоч щось розумне видало це створіння», — хмикнув заєць, нарешті сівши перед нами.

— Він похвалив тебе, — захоплено зауважила я. Від цього скиглія я очікувала тільки обурень.

Ірелла усміхнулася і переможно схрестила руки. Мовляв, не така вже й нерозумна вона.