Розділ 12. Наречена чи полонена

— Принц Грімкелл, — лорд Вудерхайн піднявся з трону і вклонився.

— Принц Грімкелл, — трохи голосніше, ніж треба, вигукнула Клариса, підстрибуючи зі свого місця для глибокого реверансу.

До приміщення увійшов дивно квітучого вигляду принц. Мабуть, мій чай пішов йому на користь. Червоний камзол сидів на ньому напрочуд добре, обтягуючи тіло. Шовкова сорочка ледь помітно визирала, переливаючись під світлом від вікна. Хвилясте волосся було коротко підстрижене, не виключаю, що навіть сьогодні.

Я далі сиділа за столом, із задоволенням наминаючи сніданок. Готують у цьому Лотосі просто шикарно, треба віддати належне кухареві. Вдома я мало часу проводила за плитою — усе на доставках і сухпайках. Зараз душа гуляла.

Лорд Аларі із цікавістю роздивлявся мене, насолоджуючись чи то їжею, чи то видом, який йому відкривався. На противагу йому Ірелла свердлила мене поглядом, стоячи трохи віддалік з іншими слугами.

— Моя прекрасна наречена, — ігноруючи інших Вудерхайнів, попрямував до мене принц.

Він мені навіть здався симпатичним, поки не повернувся і не нагадав про свій величезний червоний ніс картоплю. Я важко зітхнула. 

— Доню моя, привітай принца, — крізь зуби проричав батько.

— Привіт, — махнула я рукою в бік Грімкелла, — сідайте, принц, сніданок сьогодні відмінний.

— П-правда? — Піднявши брови, перепитав принц. Потім він прокашлявся в кулак, згадавши про манери, і додав: — Моя наречена, ви сьогодні неймовірно красиві.

— Ви теж нічого, — чесно кивнула я, — зі спини.

Ошелешена Клариса ойкнула, прикриваючи рукою рот, лорд Вудерхайн стиснув кулаки, а лорд Аларі, почавши сміятися, поперхнувся. Я сиділа по ліву руку від нього, тому дбайливо поплескала його по спині. Його спина теж непогана, але вголос говорити я це не наважилася.

— Що ж, — заклавши руки за спину й ніяково усміхнувшись моєму батькові, сказав Грімкелл, — приступимо до цієї дивовижної трапези.

Принц сів на чолі столу — чи у хвості? — з протилежного боку від трону батька. Таким чином він міг бути майже поруч зі мною. Між ним і Кларисою утворився вільний стілець. Дівчина обурено стиснула губи, окинувши мене таким поглядом, немов я насильно прив’язала принца до цього стільця.

Вона підняла підборіддя, погано приховуючи обурення, подивилася на батька в пошуках схвалення в його очах. У лорда Вудерхайна було все що завгодно, крім схвалення. Він махнув рукою, безмовно наказуючи своїй доньці відстати від нього й сісти вже. Сам лорд Вудерхайн теж пройшов до столу — чекав на принца, щоби почати?

— А де леді Шилла? — Поцікавився принц, рукою підкликаючи прислугу. Мабуть, він говорив про мою руду сестру. 

— Їй стало недобре, Ваше Величносте, — відповів лорд Вудерхайн, — вона була… змушена відкланятися.

— Так, — з азартом відповіла я, викликаючи в батеньки ще більше роздратування, — осині укуси, можете собі уявити?

— Просто під час сніданку? — Здивувався принц. Я ледь стримувалася, щоб не розреготатися. Судячи з фиркання з боку лорда Аларі, він теж.

— І тільки на неї одну, — округливши очі для більшої переконливості кивнула я.

Подальший сніданок проходив у світських бесідах про погоду й останній урожай. Батько майже кричав принцу, перебуваючи в протилежному боці столу. Клариса строїла оченята Грімкеллу, але він повністю ігнорував її, зосередившись на мені. І жодного слова про вчорашній чай. Я все чекала гніву небес, грому і блискавок, та хоч невдоволення якогось! Але нічого не було.

— Принц Грімкелл, — не витримала я, — вам учора так сподобався мій чай. Якщо хочете, я повторю його сьогодні.

Цього разу поперхнувся мій тато і, вибачившись, приклався до склянки з водою. Було б веселіше, якби там була не вода.

— Зможете зробити його вже у Квінроці, — відповів принц, потираючи свій ніс, — після сніданку вирушимо.

— Нікуди вона не поїде, — гаркнув лорд Аларі.

— Нікуди я не поїду, — одночасно з ним кинула я, після чого обдарувала чоловіка обуреним поглядом, — Ваша Величносте, мені й тут комфортно, дякую.

— Нісенітниця, — протерши жирні губи серветкою, заявив Грімкелл, — ви — моя наречена, зрозуміло, що ви будете жити зі мною в королівському замку.

— Я не погоджувалася з вашим освідченням, — зауважила я, спіймавши гнівний вогник у його очах.

Лорд Аларі м’яко торкнувся моєї руки своєю, змушуючи відвернутися від принца. Що він задумав?

— Я супроводжую леді Айю у Квінрок за наказом короля, — пиляючи поглядом брата, сказав чоловік.

— А леді Айя в курсі чому? — Холодно запитав Грімкелл.

Я передбачувано не знала. У паніці вирвала руку в лорда й подивилася на Іреллу. Дівчина виглядала не менш переляканою, ніж я. Ледь помітно вона знизала плечима. Плани вищої аристократії їй були невідомі. Чудово, а мені що робити? Занудило коло серця.

— Річ у тім, леді Айя, — поставивши лікті на стіл і закинувши голову на бік, промовив принц, — що мій брат виявив у вас потраплянку.

Моє серце злякано пропустило удар. Виявив? Що це означає? Я боялася подивитися в бік лорда Аларі, боялася побачити жах в очах Ірелли, тому й далі буквально тонула в очах принца Грімкелла. У книжках завжди описують героїнь, які мліють від погляду блакитноокого чоловіка, готові стрибнути «у вир із головою». Я стрибати була не готова, мене туди занурювали насильно. Час ніби зупинився.