Розділ 11. Жало

У найвідчайдушніші моменти мого життя я розраховувала лише на себе. Дівчинка з дитячого будинку розповідала, що малювала в уяві образ батьків, які прийшли по неї. Мені це не допомагало. Знайома із церкви часто зверталася в думках по допомогу до Бога, але й це мене не втішало й не рятувало, коли черговий іспит завалювався, викладач намагався спокусити й мій хлопець мене зрадив.

Ні, у найвідчайдушніші моменти я чинила нерозумно, необачно, покладаючись виключно на власне світовідчуття. А воно, як відомо, у моменти небезпеки кричить щось на кшталт: «Врятуйте! Допоможіть! Вбивають!», навіть якщо переді мною звичайнісінький домашній павук.

Довга демагогія призвела до того, що я абсолютно не знала, що робити з роєм ос, який заповнив кімнату. Здоровий глузд підказував не рухатися і не провокувати комах. Паніка кричала, що краще втекти.

Здоровий глузд погодився з панікою в той момент, коли величезна оса підлетіла до мого обличчя із жалом напереваги. Тоді як інші дівчатка уявляли рятівні образи в моменти небезпеки, я уявляла цю небезпеку в погіршеному вигляді.

У паніці я викинула вперед руку, закриваючись від оси — що вкотре доводить нелогічність моєї поведінки в моменти небезпеки — і відвернулася, очікуючи укусу. Але його не було.

Секунда, друга — я обернулася і виявила біле світло, що ллється з моєї руки. Воно, немов тканина або липка стрічка, збирало комах, огортаючи й заколисуючи їх у центрі світіння. Щойно потік зібрав усіх ос, він попрямував у банку, розміщуючи всіх комах у своїй скляній в’язниці. Кришка від банки повернулася так само як і відчинялась до цього. Щойно небезпека минула, як світло замерехтіло і зникло, розчиняючись у ночі.

Що. Чорт забирай. Щойно. Сталось?!

Переконавшись, що банку щільно зачинено, я побігла до Ірелли, щоб терміново зажадати відповіді на свої запитання.

— Пані, я знаю не набагато більше, ніж ви, — позіхаючи й потираючи очі, відповіла дівчина, — у дитинстві розповідали казки, що найсильніша магія трапляється тільки в потраплянців. Але до вас, леді Айя, я потраплянців не зустрічала. Та й ніхто не зустрічав. А звідки у вас у спальні оси ще раз?

— Мої сестри, — я підібгала губи і стиснула кулаки, — я їм задам за зіпсовану ніч і нерви. Вони не уявляють, із ким зв’язалися.

— З тим, хто спати не дає ночами, — широко позіхнула Ірелла, — забирайтеся до мене в ліжко, сюди жодній леді не спаде на думку сунутися.

— А мені можна? — Схаменулася я, пригадуючи свій статус.

— Хочете спати там з осами? — Логічно поцікавилася дівчина.

Я обернулася. У її крихітній комірчині стояло ліжко, маленька тумба й лампа, але зараз мені це здалося розкішшю. Вдячно кивнувши на пропозицію служниці, я забралася до неї під ковдру і провалилася в сон.

— Біла магія, так? — Тихо прошепотіла над самим вухом Ірелла з тривогою в голосі. Сильна магія в невмілого чародія не віщувала нічого доброго.

Зранку Ірелла чаклувала над моїм зовнішнім невиспаним виглядом. Сукня, яку вона мені підібрала, контрастувала з кольором моєї шкіри, приховуючи будь-які зовнішні недоліки. Бутони персикових півоній елегантно розпускалися на талії, підкреслюючи найвигідніші сторони моєї фігури. Плечі були оголені — рукави починалися від ліктя, падаючи вільними шарами напівпрозорої тканини. Спідниця із синьої закінчувалася помаранчевою фарбою, повторюючи пейзаж заходу сонця.

— Це шалено красива сукня, — ахнула я на втіху служниці.

Моє темне волосся дівчина розпустила хвилями по плечах, а кола й мішки під очима прибрала за кілька помахів пензлика.

— Ти просто фея-хресна, — усміхнулася я.

— Хто? — Не зрозуміла Ірелла.

— Проїхали.

Перед виходом із кімнати я захопила бісову банку. І помста її, як то кажуть, була страшна. Безсонні ночі та поява дивної магії — запорука мого далеко не казкового настрою.

Утім, прогулянка коридором замку в приголомшливій сукні окриляла.

Сніданок проходив у їдальні, вкрай схожій на минулу урочисту залу. Червоно-білі скатертини, золотий трон для лорда маєтку, стелі заввишки у два поверхи, щоб збудувати платформу для тих, кому потрібно приватно поспілкуватися, не ховаючись від очей інших, — помпезно й із шиком.

Я видихнула. Мій перший сніданок у новому місці за майже нульового знання етикету. Серце заходилося у хвилюванні.

Лорд Вудерхайн сидів на троні, неспокійно соваючись. За столом розслаблено снідали мої сестри, настільки переповнені щастям, наче кожній із них освідчився якщо не король, то один із його синів точно. Навпроти них мовчки їв якусь подобу на сирники лорд Аларі.

— Доброго ранку, — вимовила я, вклонившись. Подивилася на Іреллу — вона схвально кивнула, усе правильно.

Мої сестри обернулися в мій бік і невдоволено скривилися — разюче, як схоже в них вийшло. Мабуть, не розраховували, що я не буду опухлою, як після ночі перегляду Хатіко. Лорд Аларі мовчазливо усміхався, спостерігаючи за сценою.

— Доне моя, — прихильно кивнув батько.

Ого, із чого такі почесті? Я вже донька? Я ще раз озирнулася — принца Грімкелла ніде не було видно.

Я на мить забарилася біля столу, а потім підійшла до моїх сестер. Вони дивилися на мене з огидою, практично відвернувшись.