Розділ 8. Ведмідь

Я бігла доти, доки біль у боці не став нестерпним. Тільки тоді я перейшла на швидкий крок і, нарешті, сповільнилася до легкої прогулянки. Ми опинилися біля краю лісу, який я пригледіла ще сидячи на парапеті свого будинку.

— Отже, який ваш план, моя леді? — Поцікавився лорд Аларі, непомітно переводячи подих.

Я хмикнула. «Непомітно» було, ймовірно, для нього. Я ж продовжувала бачити його груди, що здіймаються, разом зі звабливим зеленим амулетом, світіння якого помітно ослабло. Цікаво, завдяки чому воно мерехтить, магія чи цьому все ж є наукове пояснення? 

Я закусила губу, переводячи погляд на високі дерева-велетні, які дивилися на нас аж ніяк не гостинно. У ніс вдарив сильний запах хвої. На землі з голками не поспиш…

Колись мені ставили запитання гіпотетичного характеру. Це було радше моральною дилемою, у якій, як водиться, немає правильної відповіді. Що краще, запитували в мене, опинитися в лісі з ведмедем чи чоловіком?

Чоловіки, очевидно, обирали інших чоловіків. А ось жінки в переважній більшості надавали перевагу ведмедям. Хижака відлякати можна, прикинувшись великою і небезпечною. Чи багато ти протиставиш сильному чоловікові, який здатен оцінити твою силу візуально? Я підозріло подивилася на лорда Аларі.

Що гірше — лорд Аларі чи лорд Аларі разом із ведмедем? Моя гіпотетична дилема завела мене в зовсім не гіпотетичний глухий кут.

— Основний план — перечекати в цьому лісі, — сказала я, оглядаючи високі дерева, — поки батько не закине ідею моїх пошуків.

— Батько? — Здивувався лорд Аларі. — Я б переживав за свого брата.

— Брата?

Темні очі лорда блиснули яскравіше, а я нетямуще закинула голову в бік. Неприємне передчуття прослизнуло по мені тінню.

— Леді Айя, — низьким голосом промовив чоловік, — я, звісно, формально не представлявся, упевнений у тому, що ви лише вдаєте, що не знаєте мене. Я — лорд Аларі, Третій Син Короля. Принц Грімкелл — мій брат.

Здивування змішалося з дивним тягнучим почуттям усередині. Відчуття неминучого капкана у відображенні посмішки кароокого хитруна скувало мене, позбавляючи повітря. Я опинилася в лісі з братом чоловіка, від якого, по суті, і тікала. Кумедна іронія долі.

— Та хоч його бабуся, — насилу змахуючи паніку, що підбиралася, відповіла я, — із чого мені переживати про принца?

— Його наміри щодо вас здавалися досить серйозними.

Я пирхнула, вихлюпуючи погано приховувану огиду в сміху. Як там було? Прикинься, що ти сильніша за хижака, щоб відлякати його? Із чоловіком навпроти мене можна було зіграти в роль безстрашної божевільної дівчини. А потім втекти й від нього, як пильність ослабне.

— Чай, гадаю, зробить свою справу. — Хмикнула я через мить роздумів.

— Ви себе сильно недооцінюєте, якщо вважаєте, що дрібна витівка здатна змінити думку мого брата. — Очі Лорда Аларі горіли яскравіше, змушуючи мене втратити розмірене дихання.

— Лорде Аларі, ви сильно недооцінюєте мої сили й настоянку сенни. — Резонно зауважила я, відчуваючи, що роль безстрашної красуні стає все складніше і складніше грати. — А тепер, якщо дозволите, мені потрібно знайти притулок на сьогодні.

— Нам.

— Що?

— Ви хотіли сказати «нам потрібно знайти притулок». — Терпляче повторив чоловік, підходячи до мене ближче. Я нервово ковтнула.

— Я вас, здається, не запрошувала. — Голос зрадницьки тремтів, але я впевнено продовжувала дивитися лорду прямо в очі, поки відстань між нами не сягнула лічених сантиметрів.

Страх зник. Я відчула виклик у цих очах. Та і зрештою, хотів би він мене здати, уже давно б це зробив. І варто було мені на мить перейнятися щирістю до чоловіка, як він мав видати щось у своєму дусі, піднімаючи всю мою злість на поверхню.

— Я, здається, не питав.

Я фиркнула і зробила крок у бік хащі, подумки чортихаючись і посилаючи нав’язливого чоловіка до чортової матері. Або бабусі. Або ось, до його всюдисущого брата, який намірився одружитися зі мною. Треба ж!

До чого ж він хам — він і його брат, який із задоволеною усмішкою слідує за мною. Я не просила чоловіка, я не просила захисту. Але ні, цей вимір намірився «обдарувати» мене таким багатством.

— Ви сердитеся.

— Ні, що ви, це мій звичайний стан, — пирхнула я у відповідь, з усієї сили вдаривши по невинному кущу, прискорюючи свій крок.

— Сильно сердитеся.

— Може вам у детективи піти, лорд Аларі? — Я йшла попереду, не обертаючись у бік лорда. — Чи мені варто вас називати тепер Ваша Величносте?

— Ваша Величносте — це мій батько й мій брат, — відрізав лорд Аларі, втрачаючи грайливий настрій у темряві лісу, — я лише третій син, якщо ви забули, і не успадкую престол.

— Я не… — та яка, до біса, різниця.

Я прискорила крок, прагнучи зайти в саму глибину лісу, де навіть найменше джерело світла не розкриє моє укриття. Зникнути в ночі, розчинитися в гущавині, перетворитися на Господиню цього лісу. Перспектива симпатична, тільки далека навіть від цієї реальності.