Розділ 7. Чи варто?

За мить у мене ніби вибили повітря з грудей. Сильні чоловічі руки міцно стискали мене, закриваючи рот. Я не могла видати жодного звуку, не могла навіть як треба зітхнути. У горлі миттєво з’явився клубок. Невже так просто все скінчиться? Я ще нормально не жила, невже так просто душа покине моє тіло? В очах помутніло від страху.

— Я приберу руку, якщо обіцяєш не кричати.

Лорд Аларі. Я здивовано моргнула, змахнувши сльози, що не встигли пролитися. Чоловік прибрав руку, і я змогла озирнутися. Лорд стояв близько, занадто близько від мене.

Ми опинилися на товстій гілці дерева, приховані листям від сторонніх поглядів. Ласкаві листочки переливалися під місячним світлом. Серед зелені ледь помітно пробивалися рожеві квіти. Скоро зацвіте сакура.

По той бік дерева нас не було видно. Я ж, навпаки, могла з легкістю розгледіти навколишнє оточення. Мій батько, лорд Вудерхайн, висунувся з вікна моєї спальні й озирнувся. Якби я далі стояла там, він би точно помітив мене. Виходить, лорд Аларі… врятував мене? Я подивилася на чоловіка з підозрою.

— І що ви хочете за це? — Скептично пошепки кинула я та схрестила руки.

— Як я смію просити в беззахисної леді щось за порятунок її честі? — Удавано здивувавшись і схопившись за серце з сарказмом вигукнув лорд Аларі. — Ви такої низької думки про мене, леді Айя!

— Ви просили поцілунок за баночку меду, лорд Аларі. А за це що?

— Піднімемо ціну... Пристрасну ніч разом? — Округливши очі для більшої переконливості запропонував чоловік.

— У ваших мріях.

— Спроба того варта, — кивнув лорд своїм міркуванням і широко усміхнувся.

— Що ви взагалі робили на гілці дерева біля вікон моєї спальні? — Раптова здогадка вразила мої думки. Я знову подивилася на той парапет, де нещодавно сиділа. Звідси мою кімнату видно чудово, у всіх деталях можна розглянути те, що відбувається всередині.

Я обернулася до чоловіка, зловивши винуватий вираз на його обличчі, і з усієї сили замахнулася. Ударів моїх маленьких рук по сильному торсу чоловік, найімовірніше, не відчув.

— Ви ж нічого не робили там, леді Айя, просто крали в самої себе ж, — щосили сміявся лорд, навіть не намагаючись сховатися від моїх «ударів».

Я відчула, як фарба залила моє обличчя. Краще б він підглядав, як я переодягаюся, чесне слово! І не поясниш же цьому пихатому індику, що в мене немає іншого вибору, окрім як втекти зі свого дому. Альтернатива не казкова — ложе принца або плаха. Можливо спочатку ложе, а потім плаха.

— Що ви задумали, леді Айя? — Зловивши серйозний вираз обличчя в моїх очах, запитав чоловік.

Я дивилася в його карі очі, намагаючись знайти відповідь на його ж запитання. Що я задумала? Не знаю. Зараз я перебуваю практично в обіймах чоловіка, прихована від усього світу. Тут і зараз можна розчинитися, можна забути про проблеми, довіритися…

Довіритися? Перед очима сплив образ Каріма в обіймах Ліззі, її сміх, огидна кімната моєї власної квартири. Лорд Аларі наче став Карімом на секунду перед моїми очима, тож я зі злістю відштовхнула його від себе, ступивши назад. Питання без відповіді зависло в повітрі.

На щастя, лорд Аларі не був Карімом. На жаль, я не була у своїй квартирі, а стояла на гілці, яка не була створена для несамовитих сцен із далекого паралельного світу. Я оступилася і полетіла вниз.

— Та що ж таке, — тільки й почула я голос чоловіка, що віддалявся, розчиняючись у шумі листі.

Страху не було. Чомусь я ніби знала, що сильні руки зловлять мене біля самої землі, акуратно поставивши на ноги.

— І подобається вам ризикувати своїм життям? — Пробурчав лорд Аларі.

Він справді спіймав мене, не даючи торкнутися землі. Його руки все ще мерехтіли блакитним світінням. Це… магія? Я здивовано дивилася на вимируще світіння і подумки прикидала, чи можу я так.

— Ніколи не бачили магії повітря? — Поцікавився чоловік, на що я лише невизначено знизала плечима.

Гадки не маю, чи бачила попередня власниця тіла хоч щось. Чи володіла вона магією? Як тут працювали закони фізики в сукупності із застосуванням надприродної сили? Чи був це молекулярний хаос, чи навпаки, ретельно структуроване поєднання впливу? Моя внутрішня дитина, переповнена любов’ю до науки, тремтіла від захвату перед новими відкриттями.

— Леді Айя?

— А?

Виявляється, лорд увесь цей час мені щось говорив, поки я намагалася скласти кілька гіпотез щодо фізики цього світу.

— Кажу, якщо ви планували тікати, то краще це робити до того, як варта прийде по вашу душу. — Усміхаючись сказав він.

Чоловік був безмежно правий — я вже чула тупіт охоронців. Потрібно було змиватися, причому швидко.

— Сподіваюся, ви не видасте мене, — кивнула лорду Аларі, — дякую за допомогу. Прощавайте.

— Звичайно не видам, — хмикнув чоловік у відповідь, — я втечу з вами.

Я насупилася. Сперечатися часу не було, але що йому треба від мене? Нащо пристав, як лист? Тільки зараз я помітила дивовижний круглий амулет на грудях чоловіка. Два золотих кола стикалися між собою в чотирьох точках у вигляді чи то стріл, чи то голів драконів. У центрі маленького кільця розквітала зелена квітка, обрисами схожа на лотос або латаття. Амулет горів яскравим сліпучим зеленим світлом. До чого це? Лорд Аларі побачив мій погляд та сховав амулет під сюртуком. Розпитувати часу не було.