Розділ 16.

Я загорнулася в ковдри, які чоловік дбайливо поклав на мої плечі, і тихим голосом усе переказала. Як він перестав відповідати, як я відвела його в печеру, як перестала чути серцебиття, і тільки поява зарозумілої Арні врятувала його.

— Арні все повторювала, що це я врятувала вас, — схлипуючи продовжувала розповідь, — але насправді це була вона. Я тільки…

Перед очима спливла картина, де я роблю дихання рот у рот лорду, і рум’янець укрив щоки. Я не була з тих дівчат, які тільки-но побачивши симпатичного чоловіка, одразу кидаються у фарбу, але його ніжна турбота, панівний тон і м’яке ставлення без відвертих домагань розтопили щось досі невідоме в моєму серці.

Моє дихання збилося, і я відвела погляд у бік вікна, намагаючись уникнути розмови. Там уже щосили розквітала ніч — мільярди зірок дивилися на мене, нагадуючи, що цей світ аж ніяк не радісна галявина з ромашками, і довіряти якимось лордам не варто. Особливо, якщо вони пов’язані з владою і королівською родиною. Не було в цьому світі нічого гідного моєї довіри.

Завтра. Завтра я знову стану колишньою собою — недовірливою одиначкою, яка живе за своїми дикими правилами на благо власного задоволення. Але сьогодні… Я поклала голову на плече лорда й дозволила найсолодшим снам забрати мене до себе. Сьогодні я Попелюшка під дією магії феї хрещеної. Але в долі, як то кажуть, свої плани.

Мене розбудив різкий крик птаха, що ніби збожеволів. Я підлетіла на ліжко з диким вереском — настільки несподіваним виявилося крилате створіння на моєму підвіконні.

Озирнулась. Я була в нічній сорочці посеред власних покоїв. Ні лорда Тео, ні моєї всюдисущої служниці поблизу не було, від чого на мить мені здалося, що все, що сталося, було лише поганим сном. Може й орла не було? Нічна мора наснилась, а я все сприйняла за реальність.

Я протерла очі, повертаючи гостроту зору, і встала з ліжка, бо птах таки існував.

— Що ти хочеш, створіння диявола, — пробурмотіла я, підходячи ближче до підвіконня.

Там сидів орел. Ледве побачивши великого птаха з хижим поглядом і красивим оперенням, я на мить сторопіла. Ми, звісно, жили в горах, де найчастіше мешкали орли, але не настільки, щоб вони залітали в спальні до людей.

— Пташка? — безглуздо пробурмотіла я, не розуміючи, що мені робити.

Прогнати? Та ця «пташка» мені очі видряпати в змозі за частку секунди, я і пискнути не встигну. Принести поїсти? Я навіть не знаю, що їдять або п’ють орли! Може просто розвернутися і дати деру?

Ця ідея мені точно подобалася: я розвернулася на 180 і коротким кроком попленталася в бік дверей.

«Потраплянко, кавуном по маківці, довго цирк влаштовувати будеш?».

Голос пролунав у мене в голові. Це я усвідомила точно. Як і те, що за останню добу не брала навіть краплі алкоголю до рота, а отже, це не білочка й не помутніння розуму. Утім, в останньому я не була впевнена, особливо після пережитого чи то сну, чи то явища.

— Привіт, — безглуздо прошепотіла я порожнечі, продовжуючи гіпнотизувати двері з кімнати.

«Це Арні, повернися до мене обличчям, невіглас».

Арні безумовно точно не могла перебувати в цій кімнаті. Дівчина зникла, щойно ми відкачали Тео. Я повернулася з легкою усмішкою. Моя підсвідомість грає зі мною в кумедні жарти, й ось зараз я побачу доказ своєї правоти. Упевнена посмішка розпливлася на моєму обличчі і стерлася, щойно я зустрілася з усвідомленим поглядом орла.

— А… Арні? — пробурмотіла я таку нісенітницю, яку не вимовляла навіть за часів найагресивніших гарячок.

«Молодець, здогадалася, я і постаріти не встигла».

Отруйний голос гидкої гарпії вже починав набридати, а тому я заплющила очі, глибоко вдихнула і знову втупилася на птаха. Агресивний погляд, зарозумна поведінка й навіть нахабна впевненість змусили мене засумніватися в тому, що переді мною звичайний орел.

Невже справді… Арні?

«Відсьогодні, потраплянко, я — твій фамільяр. Тео тепер мій довічний боржник, а ти — неприємна ноша. Питання?».

Їх було багато, тому я просто позадкувала і впала сідничним місцем на ліжко. Голова йшла обертом.

— Ти хочеш сказати, — майже сміючись із себе, промовила я, — що мені «пощастило» не тільки опинитися в якомусь космічному світі, а ще й мати… фамільяра?

Я почула якийсь дивний шум, звук, схожий на видих і розчароване стогнання, навіть щось близьке на театральний стогін, коли герой б’є себе кулаком у груди з упевненістю, що він — найнещасніший на цій планеті. Не встигла я навіть замислитися над тим, що почула, як орел переді мною повільно, але явно перетворився на людину, набуваючи жіночих форм.

Тепер переді мною стояла вже відома Арні з украй злим виразом обличчя і без видимого одягу. Я миттю стягнула покривало з ліжка і простягнула їй. Дівчина з манерами королеви взяла тканину з моїх рук, гидливо оглянула її і накинула на плечі, не соромлячись своєї наготи.

До чого ж зарозуміла мадам.

— Як ти тут опинилася мені невідомо, — нарешті влаштувавшись, почала Арні, спершись на підвіконня. — Але ти — потраплянка, а отже, володієш магічною силою і здатністю прив’язати фамільяра. Я можу черпати в тебе силу за певних обставин — тому Тео сьогодні не помер.