Розділ 14.

Ми крокували порожніми вулицями, поки ті не змінилися поодинокими деревами, а із часом і густим лісом. Й ось, стоячи біля підніжжя гори, я з досадою відчула, як дощ нещадно б’є мене по щоках, змушуючи тремтіти від холоду. Тео не відводив від мене стурбованого погляду, щось невдоволено бурчачи собі під ніс і нервово стискаючи зуби. Мабуть, щось ішло не так, але, може, його нещодавня образа не дозволяла йому пояснити свій стан.

Ми стояли вже кілька хвилин, і я остаточно заклякла.

— Лорде Ображена Душа, — буркнула я, намагаючись привернути його увагу, але відповіді не було. — Лорде Тео, ау? Земля викликає вас!

Підійшовши ближче, я вдивилася в його обличчя і здригнулася від жаху: Тео явно був не в собі. Він щось бурмотів, його трясло, наче він відчував ломку або лихоманку. Очі налилися кров’ю, а шкіра стала білою, як у мерця. Ні на мої крики, ні на дотики він не реагував.

— Чорт би побрав цих демонів, — вилаялася я, швидко озираючись. Потрібно терміново знайти укриття. Повернутися в місто? Я глянула на темний ліс і потім на Тео, що бився в конвульсіях. Ні, повертатися в місто — не варіант. Треба знайти укриття.

Я торкнулася його руки й повела в бік. Лорд слухняно пішов слідом, як людина під сильною дозою транквілізаторів, але з кожним кроком його трусило дедалі сильніше. Нам потрібно знайти якусь печеру просто зараз, інакше бути біді.

Ми пройшли не більш як двадцять метрів, коли я помітила невелику ущелину, не більше ніж із дитину заввишки. Потягнувши чоловіка за собою, я наблизилася до неї і виявила простору печеру всередині. Видихнула. Для мене пролізти всередину — дрібниці, але ось для Тео…

Я обернулася і подивилася на чоловіка ще раз. Що заважає кинути його тут? Якщо він загине, мені ж тільки на руку. До чого рятувати цього зарозумілого самозакоханого хама?

Ці думки миготіли в голові, поки я, крекчучи й бурчачи, розбирала каміння, щоб зробити прохід ширшим, і Тео зміг потрапити всередину. Зрештою, які веселощі, якщо предмет моїх насмішок загине?

Всередині було прохолодно, але хоча б сухо. Світло від дощу проникало лише на невелику ділянку. Я озирнулася, поки Тео тремтів біля входу. Стіни печери були вкриті якимись дивними письменами, а в кутку росла густа рослинність, явно порушуючи всі закони природи. Садівником я не була, але хіба зелень може рости без сонця?

Раптовий гуркіт відволік мене від роздумів. Тео впав на спину й забився в судомах, хапаючись за горло, ніби задихався. У жаху я кинулася до нього, абсолютно не уявляючи, що робити.

— Тео, — кричала я, намагаючись утримати його голову, — як тобі допомогти?!

Чоловік, вочевидь, не міг мені відповісти, з кожною секундою втрачаючи все більше й більше дорогоцінного повітря. Я відчула старе знайоме почуття приреченості, яке відкинула одразу ж за непотрібністю в критичній ситуації.

Він не може дихати, тому треба зробити йому штучне дихання!

Мить сумнівів охопила мене, коли я подивилася на його губи. А раптом він мене потім спопелить за таке порушення етикету? Але наступна судома вивела мене з роздумів. Набравши в легені повітря, я торкнулася губ лорда.

Його тіло, здавалося, стало битися менше, але це ні про що не говорило. Щойно повітря в моїх легенях закінчилося, я відсторонилася від чоловіка і важко задихала. Йому стало краще?

— Тео?

Він мовчав, судоми повністю вщухли. Тео був непритомний. Я підвела руку ближче до його носа й рота, але нічого не відчула. Сковтнувши ком, я різко нахилилася до грудей чоловіка, щоби перевірити, чи б’ється ще його серце.

Найбільше я боялася почути тишу.

— Що ти робиш? — перервав мою паніку голос гарпії.

Я обернулася і побачила промоклу до нитки Арні, яка з презирством дивилася на мене. Тільки після цього вона помітила Тео й ахнула.

— Що ти з ним зробила?! — заволала вона, кинувшись до грудей лорда. — Тео? Тео, ти чуєш?! Бісова потвора. Не можна було залишати тебе самого!

Я відійшла вбік під натиском гарпії і з відчуттям власної безпорадності. Арні хоча б щось знає. Я ж бачила цього чоловіка всього лише вдруге у своєму житті. 

— Ти можеш допомогти йому? — нарешті подала я голос, бачачи, що її дії не приносили результату.

Вона намагалася знайти його серцебиття, била чоловіка по щоках і руках.

— Якщо ще не надто пізно, — відмахнулася Арні, склала руки і взялася за масаж серця.

Я бачила такий тільки в серіалах, і мені здавалося, що його чергували зі штучним диханням. Від думки, що Арні зараз зробить те саме, що і я, мої щоки почервоніли від злості і збентеження.

— Потраплянко, — кинула Арні, і я здивовано підняла голову.

Це вона мене так називає? Вирішила все ж таки видати всі таємниці Тео? Невже не можна було знайти інший час для своєї кровної помсти? Я насупилася.

— Єдиний спосіб його врятувати, — не відводячи погляду від чоловіка сказала Арні, — це скористатися твоєю силою.

— Моєю… чим? — не зрозуміла я.

— Капчим, нерозумне дівчисько, — люто кинула гарпія, кинувши на мене один зі своїх божевільних поглядів. — А ну зберися, ганчірко, не бачиш, тут людина помирає?