Розділ 10.

Мені було невимовно весело від роздумів, що ще можна викинути, щоб викликати в Нілко черговий осудливий погляд, отримати важке зітхання від Тео й почути обурену тираду від служниці. Коли нам принесли десерт, я лукаво облизувала губи, ловлячи напружені погляди лорда. Вигляд у нього був такий, немов він передчував черговий виток моєї нерозсудливості.

— Леді Ніаро, — він подав, нарешті, голос.

Я підняла очі від чашки, ховаючи усмішку за її бортиками. Наші погляди зустрілися, і я відчула, як усередині мене піднімається хвиля запалу. Невже він думав, що може контролювати мене? Милий лорде, спробуй зловити вітер.

— Після сніданку на нас чекає прогулянка околицями Хартстагу. Хочу показати вам території, які, сподіваюся, стануть близькими вашому серцю.

— Моєму серцю близьке щастя, лорд Тео, — я грайливо опустила вії, продовжуючи спостерігати за ним, — боюся, цього ви не зможете запропонувати.

Його очі звузилися.

— Якщо щасливою вас роблять витівки, подібні сьогоднішній, то я готовий купувати безліч портретів для вас, леді Ніаро.

Його серйозний тон збив мене з настрою. Я очікувала колючості, гри в кішки-мишки, але аж ніяк не такої непідробної рішучості. У його погляді читалася готовність виконати будь-яке бажання, і це лякало більше, ніж маніпуляції із чорними щупальцями.

Я ніяково прокашлялася, намагаючись змінити тему:

— Що мені потрібно вдягнути до нашого виходу?

Не сумніваюся, що леді Вонбон придумає щось неймовірно екстравагантне, але мені хотілося спробувати вдягнути щось самій. Щось, що задовольнить буркотливу служницю, але при цьому змусить крижинку навпроти мене впустити щелепу.

Моїм мріям не судилося здійснитися.

— Я віддав розпорядження щодо вашої сукні, — спокійно сказав він, поставивши чашку на блюдце. — Чекатиму на вас у холі.

На моїй пам’яті немає такого чоловіка, який міг би по-справжньому гарно одягнути жінку. Я думала про це, поки Нілко вів мене коридорами до служниці, що чекала на мене. Ось узяти навіть дворецького — одвічно однаковий чорний костюм, що складається із жилетки, штанів і світлої сорочки. Не виключаю, звісно, що це уніформа працівника, але який у цьому інтерес?

Одяг — це самовираження. Яскрава сукня, ніжний костюм, навіть футболка й шорти мають бути продовженням твого «я». Наш зовнішній вигляд — лише те, яке ми хочемо справити перше враження на незнайомців. Але що як тобі байдуже на незнайомців? Що як ти хочеш одягнутися так, ніби весь світ не дивиться і лише ти — свій головний критик?

Я усміхалася, дивлячись у своє відображення, коли служниця допомогла мені вдягнутися в підготовлену сукню. Білосніжна щільна тканина ідеально лежала вздовж моїх вигинів, підкреслюючи кожну вигідну частину тіла. Біля середини стегна спідниця м’яко розходилася у вільний крій із розрізом у районі коліна. Корсета не було: сукня переходила у светр, огортаючи мене ніжною тканиною.

— Це неймовірно, — прошепотіла я, розглядаючи себе в дзеркалі.

— Тепер ви навіть схожі на леді, — задоволено пробурмотіла служниця, роздивляючись мій зовнішній вигляд. — Хоча те, у чому ви були за сніданком, безумовно, привернуло б більше уваги на балах.

Навряд чи на балах, радше в цирку. Але в цій білосніжній тканині я почувалася зовсім інакше — немов ангел, готовий злетіти.

Нілко чекав моєї готовності, щоби провести вниз до господаря замку. Мені дали пухнасту шаль, яка могла б укрити в разі непогоди, хоча мені здавалося, що цупкої тканини сукні має вистачити й на цей випадок. Холодні стіни проводжали мене заздрісними поглядами, коли я проходила вздовж них. Мої сережки, видані разом із сукнею, яскраво відбивали сонячне світло з вікон.

У цьому сірому божевіллі я осявала замок фарбами.

Тео Шадарі чекав на мене внизу сходів. Він нетерпляче поглядав на круглий годинник, який періодично діставав із кишені, невдоволено цокаючи. Усмішка торкнулася моїх губ — і давно його досконалість чекає на мене?

— Леді Ніаро, мій пане, — вклонився Нілко, залишаючись зверху сходів.

Спираючись на поручні й підтримуючи спідницю другою рукою, я спускалася зі сходів, молячись про одне: не впасти. У якийсь момент мені ситуація навіть здалася комічною — дворецький проводжав і допомагав мені йти весь час до найскладнішої ділянки шляху. І щойно мені справді знадобилася б його впевнена рука, він відступив, скинувши відповідальність на господаря замку.

Залишалося лише кілька сходинок, коли, розгублена, я підняла очі й зустрілася поглядом із Тео Шадарі.

У них відбивалося все, але головне — захоплення.

— Леді Ніаро, — пересохлими губами промовив він, тільки-но я торкнулася нижньої сходинки, — ви, нарешті, виглядаєте собою.

— Настільки погано? — віджартувалася я, намагаючись приховати збентеження.

— Як пролісок, — ледь помітна ямочка торкнулася щоки чоловіка, — пробираєтеся крізь сніг, щоб розквітнути.

Лорд Тео одними пальцями торкнувся моєї руки, підніс її до своїх губ і перевернув, щоби поцілувати долоню. Мені стало ніяково від такого інтимного жесту, у якому не було оголення тіл, але мої почуття раптом здалися надто відвертими. Я поспішила відсторонитися, нервово посміхнувшись: