Розділ 7.

Кілька секунд я ще стояла, пригнічена власним гнівом. Мене дратувало, злило і виводило із себе те, як він зі мною розмовляв. Та щось у грудях радісно витанцьовувало в стилі найкращих танцюристів кабаре. Мені дали не просто мету, а всі засоби для того, щоб чудово провести час у замку.

Остаточно заспокоївшись, я усміхнулася своїм думкам і знову кинула погляд на рояль. Грати розхотілося, але я підморгнула інструменту, ніби повідомила: «Запам’ятала шлях, повернуся, коли ніхто не буде нам заважати».

Потім продовжила своє дослідження замку, розмірковуючи про те, як же піднести лорду його заслужене покарання.

Помста має бути вишуканою, зі смаком. Намалювати вуса на портретах? Занадто банально. Ні, потрібно щось більш радикальне. Похмурі картини, що звисали з кожної стіни, раптом здалися мені чудовим початком. Ці пейзажі й портрети, сповнені темряви й порожнечі, були буквально частиною замку, частиною самого лорда. І що як я позбудуся їх? Уявила собі замок без цієї гнітючої атмосфери, і посмішка сама собою з’явилася на моєму обличчі.

Ай я молодець! Я плеснула в долоні, радісно підстрибнувши на місці. Залишилося вирішити, куди ці всі картини подіти. Подивилася в бік вікон — ажурні решітки дозволили б мені викинути кілька листів, але аж ніяк не велетенське полотно з пів мене зростом.

Гнана раптовою ідеєю, я помчала на верхні поверхи, геть забувши про настанови Наомі, служниці й самого Тео Шадарі. Мною керував азарт і бажання досягти мети будь-що-будь. Ледь стримуючи сміх, я піднялася на саму верхівку замку, упершись у великі дерев’яні двері із замком. Вони відчинилися переді мною самі собою, немов замок вирішив підіграти мені в моїх витівках. «Дива!» — хмикнула я і побігла на дах.

На вершині вежі відкрився краєвид, від якого перехоплювало подих. На секунду я забула, як дихати. Величезні гори-велетні оточували мене, осудливо прикриваючи очі білосніжними віями. Ніяких висоток, широких доріг і шуму машин. Тільки ти й нескінченні землі, що зрідка перериваються іншими селищами. Ледве перший захват минув, як пронизливий вітер пройняв мене до кісток. В одній сорочці було страшенно холодно, але ж не смертельно?

Задоволено кивнувши, я пройшла вниз і взялася до здійснення свого плану. Схопивши перше свідчення похмурості — пейзаж нічного замку, — я побігла назад на дах. Тонка огорожа біля краю захищала мене від раптового падіння, але коліна все одно тремтіли. Особливо, коли я дивилася вниз. Спіткнуся — летіти буду довго й зовсім не елегантно.

Картина, на відміну від мене, полетіла так плавно, ніби була створена для подібного і все своє похмуре життя тільки на цей момент і чекала.

Я хижо посміхнулася. Залишилося проробити це з усіма картинами в замку.

Верхні поверхи замку вже спорожніли, але попереду було ще багато роботи. Чергова картина майже полетіла вниз, як раптом позаду мене пролунав холодний голос:

— Леді Ніаро, що ви робите?

Тео стояв біля входу на дах, його сині очі свердлили мене наскрізь. Нехтуючи погрозою в його голосі, я переможно усміхнулася.

— Дихаю свіжим повітрям, вам би теж не завадило, — зухвало відповіла я, міцніше стиснувши рамку картини.

Якщо чоловік зробить крок сюди, я впаду. Огорожа не витримає нас двох.

— Зійдіть із даху, — він промовив це спокійно, але голос залишався напруженим. — Це не місце для ігор.

Із силою заштовхуючи страх та інстинкт самозбереження подалі, я підняла голову й усміхнулася лорду в усі тридцять два наявні зуби. Картина вирушила в політ без зайвих коментарів.

Терпець лорда, мабуть, урвався. Він зробив крок до мене, надто швидко й упевнено, через що його нога ковзнула поверхнею даху, відносячи чоловіка за край огорожі. На обличчі Тео на мить з’явилося здивування, що змінилося беземоційною маскою.

Трясця. Усе сталося за секунди. Я, швидше рефлекторно, ніж усвідомлено, схопила лорда за руку. Вага його тіла тут же потягнула мене вниз, і мені довелося впертися колінами в огорожу, щоб не полетіти слідом за ним.

Тео повис на моїх руках, і я щосили намагалася втримати його. Він дивився на мене, і вперше в його очах було не презирство, а щось, що я не могла розпізнати.

— Усе добре, — прошепотів він, і в цей момент я подумала, що моя помста, можливо, зайшла занадто далеко.

Я напружувала всі свої сили, тягнула його вгору, не думаючи ні про що, крім того, щоб не дати йому зірватися. Моїх сил було недостатньо, щоб утримати великого чоловіка, і я відчувала, як втрачаю його. Я не зможу. Не врятую. Сльози відчаю змішалися з потом.

Коли я відчула, що його рука вислизає з моєї, щось сталося. Вага Тео раптово стала в рази меншою — я немов тримала осінній листочок у руках, а не тіло людини. Здивовано моргнувши, я подивилася вниз і мало не відпустила чоловіка з криком жаху.

Він був оповитий чорною матерією. Щупальця-монстри тримали його, піднімаючи все вище і вище, поки сам Тео не опинився на рівні з дахом. Я лежала і тримала його за руку, поки до мене наближався не лорд, але вже й не людина — істота, що володіє чимось за межею людських можливостей. Туман розсіював обриси щупалець, і я із жахом думала, що одне з них здатне проткнути мене, а я і не помічу.

Він справді моторошний, це не плід моєї уяви. Мене віддали в наречені… демонові?