Розділ 5.

Статус нареченої королівського синочка виявився вельми вигідним. Здається, тут усі бездоганно виконують мої забаганки. Передчуття цього нового досвіду наповнило мене так само стрімко, як ігристе вино, яке люб’язно запропонував дворецький. Хоча, можливо, пити на голодний шлунок було не найкращою ідеєю.

— Леді Ніаро, прошу пройти до замку Хартстаг, — дворецький схилив голову, а я задоволено кивнула, приймаючи ще один келих від послужливого офіціанта. Сервіс тут просто чудовий.

Піднімаючись сходами, я намагалася розгледіти похмурі стіни і шпилі замку, але очі зрадницьки косили, і голова почала паморочитися. Земля під ногами раз у раз норовила піти, але я не падала — я королівська наречена чи де?

— І як він тут живе, — тихо сказала я, але дворецький почув і презирливо фиркнув.

Утім, не те щоб мені було хоч якесь діло до його думки.

Нас вели нескінченними коридорами, щоб я могла привести себе до ладу після дороги й підготуватися до зустрічі з великим «нареченим». Як можна серйозно сприймати цього хлопця, коли навіть його слуги готові задушити мене в обіймах своєї пафосної серйозності? Дворецький не замовкав, як заводний:

— Лорд Тео стриманий, відповідальний, — деренчав він усю дорогу, — у міру емоційний, раціональний, але при цьому не скупий.

— Послухайте, — я перебила обридлу тираду, — як вас там звати?

— Нілко, моя пані.

Я пирснула зі сміху.

— Фіолетових корів, бува, не зустрічали?

До біса нудний і похмурий Нілко зовсім не оцінив мого гумору, ображено стиснувши губи. Думаю, всю асоціацію зі смачним шоколадом він не зрозумів через те… що тут його може й не бути зовсім. Я прокашлялася.

— Так от, Нілко, — махом допила келих і покликала офіціанта для поповнення, — якщо твій хазяїн настільки чудовий і привабливий, то, можливо, тобі варто з ним одружитися?

Такого повороту ніхто не очікував: ні Мілка, ні бравий офіціант, ні моя позеленіла служниця, усе ще прикрашена французькими вусами крутішими за самого Мюнхгаузена. І поки вони зображували німу сцену в дусі старого кіно, я вихопила пляшку з таці офіціанта, махнула йому рукою і пішла в тому напрямі, у якому мене тягнуло, — уздовж по коридору.

Я сміливо йшла вперед, злегка похитуючись. Із цікавістю роздивлялася стіни цього моторошного будинку і з кожним кроком розуміла, що помилилася: господар замку — не просто крижинка, схоже, він просто беземоційний психопат. Хто ще може жити в такому мороці?

Сірі запорошені стіни з картинами, розвішаними невгаразд. Явно прикривають дірки в стіні. Або замурованих людей! Точно, цей псих напевно краде людей і потім садить їх у ці стіни. Я зупинилася і придивилася до ущелини між камінням стіни. Розчаровано видихнула: кісток звідси не видно. Може все ж таки перевірити картини?

На них не було лордів чи королів, не було людей взагалі. Натомість скрізь зображувався пейзаж або тварини, оточені буйством природи.

Я поставила пляшку на підлогу, облизнулася і встала навшпиньки, щоб здерти одну з картин, на якій був намальований хлопчик із білим волоссям. Без сумнівів, жертва звірств господаря замку.

— Давай же, — кректала я, намагаючись дотягнутися до рамки, але мені не вистачало буквально кількох сантиметрів.

Утім, може, мені б їх і вистачило, якби мене не хитало з боку в бік щоразу, коли я ледь торкалася рами. Злісно фиркнувши, я зважилася на відчайдушний стрибок. У моєму уявленні я з граціозністю лані підхоплюю раму, скидаю зі стіни, знаходжу сліди насильницької смерті. О, точно! Я зайшлася в азарті своєї уяви: потім викликаю короля, показую йому свого чоловіка й розриваю заручини. Мовляв, як я можу ділити ліжко з таким… нелюдом?!

Але моє ідеальне уявлення розбилося об реальність і доволі міцну кам’яну стіну, у яку я боляче врізалася чолом.

— Ай-яй-яй, — закректала я, потираючи забите місце. І ніс заодно. Сльози бризнули з очей від несподіванки.

— Що ви намагаєтеся зробити? — почула я чоловічий голос позаду, але перед очима все ще стояла пелена, щоб я могла розгледіти того, хто підійшов.

— Зняти цю… ік, картину, — пробурчала я і примружилася, щоб розгледіти силует незнайомця.

Високий, підтягнутий, та ще й у формі. Що ж, непогано.

— Знімете цю картину для мене? — запитала, нахиливши голову.

Не знаю, що подумав про мене цей біловолосий силует, але він так і залишився стояти на місці. Я протерла очі, намагаючись краще розгледіти його.

Так, він був справді підкачаний і вкрай, вкрай здивований. Його очі розширені, губи злегка розтулені, наче сказане мною було останнім, на що він очікував. Швидким наміченим оком я оцінила його одяг — біла сорочка з підкоченими рукавами, вільні штани. Трясця, а чоловік то з привабливих. І, схоже, ми могли б непогано провести час… після того, як я викрию свого «нареченого».

— Довго будете там бовваном стояти? — запитала я, повернувшись назад до картини.

— Ні, — після паузи відповів чоловік, — зараз допоможу.

Він підійшов і потягнувся до картини з хлопчиком, разюче схожим на нього. А що як? Я стежила за м’язистою рукою чоловіка, за тим, як він знімав картину, і як байдуже ставив її на підлогу.