Вибачення

“Що... що ти...” — Ліка не могла зібратися з думками. Вона  очікувала побачити будь-кого, але не його.

“Я ж казав, треба поговорити,” — спокійно сказав Матвій, ніби нічого незвичного не сталося.

“А до завтра почекати ніяк?” — розгубленість змінилася роздратованістю.

“Як бачиш, ніяк.” Він дивився їй прямо в очі, не відводячи погляду. Це змусило ніяковіти. Емоції змінювалися надто швидко: злість, ніяковість, здивування, цікавість і навіть радість — все змішалося, створюючи кашу в голові.

“Лікуся, хто там?” — голос бабусі повернув її до реальності, заодно нагадавши про незручну ситуацію, в якій вони опинилися. Як пояснити появу на її порозі красеня з чорними очима?

Поки Ліка розмірковувала над відповіддю, бабуся з’явилася в коридорі.

“Доброго дня,” — привітався Матвій, виглядаючи таким спокійним, ніби щодня знайомиться з родичами фальшивих дівчат. Може, хобі в нього таке?

“Доброго, а ви до кого?” — в погляді бабусі вловлювалася підозра, змішана з цікавістю.

“Ба, е-е, це до мене,” — втрутилася в розмову Ліка.

“Якщо до тебе, то чого на порозі тримаєш? Проходьте, юначе.”

“Дякую, я не надовго...”

“Ну, надовго чи ні, нічого сусідам створювати зайвий привід для пліток. Може, познайомиш?” — звернулася вже до Ліки.

“Звісно, це Матвій, Матвій Олексійович, мій шеф, а це моя бабуся Марія Іванівна,” — відрекомендувала їх один одному Ліка.

“Радий знайомству,” — ввічливо промовив Матвій, посміхаючись. Від цього серце дівчини забилося в прискореному ритмі.

“Проходьте на кухню, чаю вип’ємо, в мене там якраз пиріжки.”

“Не хочу вас турбувати...”

“Жодних відмов не приймаю. Якщо ви знайшли час приїхати сюди, то й досить хвилин на чай знайдеться,” — вона не залишила Матвію простору для маневру.

Ліка мучилася здогадками, що змусило його приїхати. Яка така термінова розмова, що не могла почекати до завтра? А головне — звідки він дізнався, де її шукати? Хотілося прямо запитати про це, але присутність бабусі стримувала цей порив. Зате бабусю нічого не стримувало.

“То що вас, юначе, привело до нас?” — запитала вона, ставлячи перед Матвієм чашку з гарячим чаєм.

“Матвій Олексійович приїхав по флешку з важливими документами, яку я випадково забрала з собою,” — випалила Ліка, перше що спало на думку, аби Матвій раптом не ляпнув зайвого. Але така відповідь, здається, не зовсім задовольнила бабусю.

“Чого ж ти не попередила, що в нас гості будуть?” — пильно дивлячись на дівчину, запитала вона.

“Я не збирався заходити на чай. Ліка мала винести флешку до під’їзду, але я подумав, що вона ж сьогодні має повертатися назад, то чого б не поїхати разом?” — замість Ліки відповів Матвій, чим дуже її виручив. Але перспектива їхати з ним Ліці не сподобалася. Вона не була готова провести з цим чоловіком півтори години наодинці.

“А чому ви не почекали, поки Ліка сама ввечері повернеться і привезе флешку?”

“От же ж Шерлок,” — подумала Ліка, шукаючи правдоподібну відповідь.

“Я проїздом у вашому місті, тому вирішив забрати при нагоді.” Він говорив так спокійно і впевнено, ніби й не вигадував на ходу.

Здається, така відповідь задовольнила бабусю, принаймні допит вона припинила. Але спокою Ліці це принесло небагато, бо далі розмова пішла про особисте. Бабуся перейшла на історії про Ліку. Спочатку розповідь мала невинний характер: вона розповідала про навчання в школі, захоплення внучки, її любов у дитинстві до тварин. Справжній жах для дівчини розпочався, коли справа дійшла до фотоальбому.

“Ой, а яка вона гарненька завжди була! Це зараз одні кістки. Якщо хочете, можу фото показати!”

“Ба, які фото? Матвіїві Олексійовичу, це не цікаво,” — Ліка намагалася врятувати ситуацію, поки ще не пізно.

“Чому ж не цікаво? Я б із задоволенням переглянув кілька фото,” — Ліка не могла зрозуміти,  він спеціально знущається з неї, чи це виходить випадково, так би мовити, з ввічливості, аби бабусю не образити.

“Вже несу!” — на обличчі жінки з’явився щасливий вираз, наче в лотерею виграла.

Вже за мить вона повернулася з фотоальбомом у руках. Ліка прикрила очі — схоже, хвилина сорому в її житті почалася. Бабуся присунула стільчик ближче до Матвія і розгорнула свою дорогоцінну реліквію.

“Ось тут Ліці півтори рочки, це вона зі своїм улюбленим мурчиком.” Вона перегортала сторінку за сторінкою, показуючи безліч звичайних, не надто вдалих дитячих фото. Десь Ліка була із замурзаною мордашкою, десь у смішному костюмі на святі в садочку, десь із подряпаним котом чолом. Але це ще нічого — справжній жах почався, коли дійшли до підліткового періоду. Тут Ліка воліла б провалитися крізь землю. Постати перед чоловіком, до якого в тебе симпатія, у вигляді гадкого каченяти — мрія кожної дівчини.

“Ви тільки подивіться, яка гарненька!” — з гордістю тицяла пальцем на фото бабуся.

Сказати, що воно було жахливим — це зробити комплімент. Там шістнадцятирічна Ліка з плюс п’ятнадцять кілограмами, висипами на чолі у страшному старому розтягнутому светрі і дивакуватою зачіскою. Це фото тато зробив, випробовуючи новий цифровий фотоапарат, який їй подарували на іменини. Бабусі воно чомусь дуже сподобалося, тому вирішила додати його до свого альбому, бо цифровим технологіям вона не довіряла.