Робочий процес

Сьогоднішня нарада тривала довше, ніж було заплановано. Перед агентством стояв черговий непростий виклик: “Блискучі ідеї” вкотре вступили в боротьбу за нового перспективного клієнта зі своїм основним конкурентом. Агенція “Мартинов і партнери” була вагомим гравцем на рекламному ринку, і протистояти їм було нелегко. Заздалегідь спрогнозувати, хто отримає контракт, було неможливо.

Ліка, попри важливість наради, не могла зосередитися. Її думки постійно відволікалися на сторонні, недоречні речі. Вона намагалася витіснити їх із голови і зосередитися на тому, що відбувалося в конференц-залі, але вони, мов надокучливі мухи, поверталися знову.

“Наскільки мені відомо, Мартинов уже обхожує керівництво “Екоферм”, їх бачили разом за бізнес-ланчем,” — репліка Альбіни повернула Ліку до реальності.

“Саме тому нам потрібно діяти швидко,” — відповів на її слова Матвій. “Ми повинні запропонувати їм такий варіант, від якого вони не зможуть відмовитися.”

“Боюся, після того як ми забрали клієнта майже з-під носа Мартинова, він зробить усе, щоб цього разу отримати контракт,” — зауважив Денис, фінансовий директор “Блискучих ідей”.

Матвій, як завжди, був зібраний і зосереджений на робочому процесі. Було видно, що конкуренція викликає в нього почуття азарту. Ліка ловила себе на думці, що ця риса в ньому їй подобається. Останнім часом вона знаходила надто багато таких рис.

“Саме тому ми не можемо дозволити собі розслаблятися. Я хочу, щоб кожен з вас включився в цю роботу по максимуму. Нам потрібні свіжі ідеї і, звичайно, механізми їх втілення,” — ставив завдання перед підлеглими Матвій, постукуючи ручкою по столу.

“Про фінансову сторону теж не варто забувати. Нам потрібні сміливі креативні ідеї, але реалізація їх не має бути надто дорогою. Думаю, для клієнта це важливий аспект, який буде враховуватися під час прийняття остаточного рішення,” — знову включився в процес Денис.

“Згоден,” — коротко відповів Матвій, ствердно киваючи головою, підкреслюючи важливість цього зауваження. “Протягом тижня маємо розробити два, а краще три варіанти рекламної концепції, щоб можна було запропонувати клієнту. Тому всі до роботи, чекаю на ваші ідеї,” — підсумував Матвій, підводячись.

“А як щодо святкування річниці заснування “Блискучих ідей”? Будемо цього разу щось організовувати?” — нагадала Альбіна, теж підводячись зі свого місця.

Матвій замислився, таке враження, що він і не згадав би про цю дату, якби Альбіна не нагадала.

“О, я думаю, обов’язково потрібно відзначити. Може, не так пишно, як минулого року, все ж то був перший ювілей, але свято для своїх має бути,” — з ентузіазмом висловила свою позицію Тетяна, було видно, що вона прихильниця всіх розважальних заходів.

“Думаю, можна організувати щось на вихідні. Якраз відпочинемо після напруженого робочого тижня,” — доєдналася до обговорення Ірина.

“Що ж, я не проти. До кінця дня чекаю ваших пропозицій з цього приводу,” — заявив Матвій і попрямував до виходу з конференц-зали, сигналізуючи, що нарада закінчилася.

Всі почали розходитися по своїх місцях роботи — сьогодні було багато справ. Ліка теж пішла працювати, їй не хотілося поринати в рутину своїх обов’язків. Необхідність виконувати нудну офісну роботу, тоді як навколо вирував творчий хаос (в хорошому сенсі цього слова), пригнічувала. Дівчина мріяла стати частиною творчого процесу, внести свою лепту в спільну справу. Важко перебувати за крок до мрії і при цьому не мати можливості її втілити.

До кінця тижня в “Блискучих ідеях” кипіла робота. На щоденних міні-нарадах бурхливо обговорювали ідеї для рекламної кампанії. Кожен з колег ділився своїми думками, пропонував нові концепції та шляхи їх реалізації. Ліка була в центрі цих дискусій, але її власні ідеї залишалися непочутими. Вона відчувала, як її творчий потенціал поступово гасне під тиском рутини.

Ліка також була з головою завалена роботою. Вона крутилася, як білка в колесі, прямо як у перші дні роботи з Загорським. Як і раніше, по закінченню робочого дня, вона чекала на Матвія, але цього разу довше, ніж зазвичай. Однак зараз у неї було чим зайнятися. Дівчина накидувала свої ідеї щодо рекламної концепції для “Екоферм”. Як асистент керівника, вона була присутня на щоденних нарадах, а отже, була ознайомлена з існуючими напрацюваннями.

Матвій же, як завжди, занурився в роботу з головою. Він, як і раніше, підвозив Ліку додому, але це було якось на автоматі, ніби робот виконує запрограмовану функцію. Те звичайне людське спілкування, яке зародилося між ними, зникло. Ліка більше не бачила його посмішки, а тим паче веселого вогнику в очах. Це був той Матвій, яким вона знала його на початку знайомства: серйозний, зосереджений і навіть часом відсторонений. Здавалося, він постійно про щось напружено думає.

Якось дорогою додому Ліка спробувала зав’язати легку бесіду.

“Як думаєш, поїде?” — закінчила Ліка свій монолог. “Ти взагалі мене слухаєш?” — запитала дівчина вже більш голосно, оскільки на перше її запитання чоловік ніяк не відреагував.

“Вибач, ти щось казала?” — перепитав чоловік, так, ніби його не було тут весь цей час.

“Я, взагалі-то, вже хвилин десять щось кажу,” — ображено заявила Ліка, схрестивши руки на грудях.

“Задумався. То що ти там питала?” — без особливого інтересу запитав Матвій, було видно, що йому не терпиться повернутися до своїх безцінних думок, а не слухати її пусті балачки.