Давай узгодимо деталі

Новина про роман боса з асистенткою в офісі викликала ефект щойно розірваної бомби. Таня з Мариною накинулися на Ліку, як голодні кішки на шматок м’яса, з запитаннями та докорами: “Як ти могла нічого нам не сказати?” Інші колеги кидали на неї косі погляди, шепочучи, немов планували переворот. Більшість дівчат заздрісно тицяли в неї пальцем, розпускаючи по офісу різні, в більшості своїй непристойні, плітки.

Ліка намагалася не зважати на цей сплеск уваги до її скромної персони. Часом, на уїдливі запитання типу: “Як тобі вдалося захамутати нашого Загорського? Мабуть, за посаду особистого асистента довелося розрахуватися,” — Ліка просто віджартовувалася. Вона намагалася не показувати, наскільки їй неприємні всі ці брудні припущення; не такої слави вона собі бажала. Вона ж не хотіла, щоб її ім’я стало синонімом “пліток року”.

Альбіна взагалі лютувала. Вона зривала злість на всіх, хто траплявся під руку. Щоправда, Ліку вона поки не чіпала. Це викликало ще більше занепокоєння, адже не в Альбіненому характері було пробачати комусь образи, тим паче такі. Видно, дівчина ще не вирішила, як їй поводитися в цій ситуації, чи просто чекала слушного моменту для удару, або, можливо, не могла спрогнозувати реакції Матвія, тому зберігала обережність.

Ліка ж не розуміла, як їй тепер поводитися з Матвієм. Він не пояснив, чого конкретно від неї очікує, і це до біса нервувало. Особливо важко було, коли хтось був з ними поруч і пильно спостерігав за їхньою поведінкою, немов на них велася пряма трансляція. Тому Ліка вирішила, що їм із Матвієм необхідно обговорити план дій. На практиці вона вже за сьогодні переконалася, що виїхати на одній лише імпровізації не вдасться. Коли дівчата почали випитувати в неї якісь подробиці, на перший погляд дуже прості речі, як, наприклад, запитання Марини: “А коли у вас все почалося? Ніхто нічого навіть не запідозрив!” — Ліка губилася, не знаючи, як їй краще відповісти, адже жодних деталей вони з Матвієм не обговорили.

Тому вона зраділа, коли Загорський запропонував за вечерею все обговорити. “Після роботи зачекаєш на мене, я замовив нам столик. Поговоримо спокійно, без зайвих вух,” — промовив Матвій, проходячи повз робоче місце Ліки до свого кабінету.

Ліка кивнула головою, погоджуючись. Їй дуже кортіло внести ясність, наскільки це можливо в цю ситуацію. А ще їй не давала спокою думка, навіщо все це йому. “Може, в неформальній обстановці вдасться з’ясувати його мотиви,” — думала вона, намагаючись зрозуміти цього загадкового чоловіка.

Ліка чекала Матвія на парковці,  в офісі їй не хотілося довше затримуватися — день видався надзвичайно насиченим і складним, вечір теж не обіцяв бути простим.

Матвій підійшов до свого шикарного авто — чорного Mercedes-Benz S-Class, він жестом запросив її сісти в машину. “Міг би й дверцята відкрити, джентльмен,” — подумала Ліка, намагаючись приховати усмішку.

Дорогою до ресторану вони їхали мовчки. Ліка час від часу крадькома кидала на Матвія погляд. Вона ловила себе на думці, що таких вродливих чоловіків не зустрічала давно, а може, й взагалі не зустрічала. Зовні він був просто ідеальним: високий, підкачаний, з густим чорним волоссям, яке м’яко падало на лоб, і виразними майже чорними очима, що світилися інтелектом і впевненістю. “Не дивно, що пів офісу на нього слюні пускають, а мені заздрять чорною заздрістю,” — подумала вона, зітхаючи.

“Приїхали,” — перервав роздуми дівчини Матвій.

Вийшовши з машини, Ліка побачила, що приїхали вони не куди-небудь, а в “Міленіум” — один з найрозкішніших закладів міста, і, судячи з вивіски, найдорожчих. Ліка, звісно, ніколи не бувала в подібних місцях. “Це, мабуть, той ресторан, де за обід просять платити не лише грошима, а й часткою душі,” — жартувала вона про себе.

Ресторан вражав своїм дизайном: величезні скляні вікна, через які лилося м’яке світло, розкішні кришталеві люстри, що спускалися з високих стель, та елегантні столи, накриті білосніжними скатертинами. Атмосфера тут була наповнена легким шепотом і сміхом, а аромати страв, що готували на кухні, запрошували насолодитися кулінарними шедеврами. “Мабуть, тут навіть салат з помідорів подають з інструкцією,” — усміхнулася вона.

Ліка відчувала себе трохи некомфортно в цій атмосфері. Їй здавалося, що інші відвідувачі оцінювально дивляться на неї, оскільки її скромний одяг з масмаркету різко контрастував з дорогим вбранням решти гостей. “Напевно, я виглядаю, як прибулець з іншої галактики,” — думала вона.

Коли молода офіціантка з привітною посмішкою принесла їм меню, Матвій запропонував Ліці: “Тут чудова кухня, вибери щось на свій смак.”

Вона розкрила меню і мало не подавилася слиною, побачивши ціни. Вона намагалася знайти щось знайоме або хоча б зрозуміле серед цих вишуканих незнайомих назв. “Хм, може, ‘Салат з трюфелями’?” — подумала вона, але зупинилась на страві, яка звучала досить апетитно: “А, нехай буде ‘Пад Тай з креветками’!” — вигукнула вона, навіть не підозрюючи, що це може бути дуже гострим.

Коли їй принесли страву, Ліка з нетерпінням взяла перший шматочок. Але вже через секунду її очі наповнилися сльозами, а рот спалахнув вогнем, наче в неї в роті вибухнула петарда. Вона залпом випила склянку води, намагаючись загасити вогняний штурм, що розгорівся в її роті. “Це не вечеря, а випробування на виживання!” — подумала вона.

“Все в порядку?” — запитав Матвій, намагаючись стримати усмішку, спостерігаючи за її реакцією.

“Звичайно! Просто... це дуже цікаве поєднання смаків!” — відповіла вона, намагаючись виглядати впевнено, хоча відчувала, що її обличчя горить не лише від спеки страви, а й від сорому. “Мабуть, це мій новий стиль: ‘Гурман у вогні’!”