Глава 9

Я гуляла з Німі та Варею. Ми проходили стежкою в лісі, роздивляючись великі ялинки, припорошені снігом. Німі щось розповідала, та я її слухала тільки в пів вуха. Головне було вчасно кивати і комментувати розповідь. Здається, Варя теж не до кінця проникала в розмову, думаючи про щось своє. 

Я роздивлялася зимовий пейзаж, що розкривався перед моїми очима. Все здавалося немов зачарованим, несправжньо-прекрасним. Я знову і знову дивилася на сніжинки, що падали з сірого неба.. та от тільки я виділила одну фігуру, що неприємно виділялася среди цієї казкової атмосфери. Це був силует чоловіка, приблизно 35-40 років. Він був одягнений у темну куртку з капюшоном й нічим не примітні чорні джинси. Серед білого снігу він виглядав як якась чорна крапка, що несправедливо вдерлася на білий фон. Його очі були наповнені темнотою і жорстокістю, ніби він був приучений з дитинства виражати тільки холод і злість. 

Коли він нарешті побачив мене, то ніби став прозорішим, а потім і зовсім зник у гущавині дерев. 

Я насторожено продовжила крокувати з дівчатами. Німі все щось говорила і говорила, але мені на це було байдуже.

Що це за чоловік? Що він робить у лісу? Чи може він нам загрожувати небезпекою?

Як тільки я подумала про останнє питання, як стався вибух. Після нього хруснув сніг, і перестав ідти потік інформації з уст Німі..

Я дуже швидко розвернулася, і оніміла на місці.. Переді мною на землі лежала Німі. Її ліве око було повністю прорізане пулею, проникаючи прямо в мізг. Вона повільно закрила очі і з її рота по щоці потікла темна цівка крові. Весь сніг, що був навколо неї окрасився у кровавий відтінок. Вона не дихала, їх серце зупинилося назавжди.. 

Я швидко кинула погляд на чоловіка. Він стояв з пістолетом в руках, не жаліючи юну дівчину. Він побачив мене, та за мить з його пальців випав пістолет, і він нервово подивився на свої руки. Його, на вигляд, безжалісні очі заблищали під світом луни, ніби він от-от розплачется. Несподівано, чоловік приховав всі свої емоції, опустив одну руку, а іншою зробив щелчок. Все навколо потемніло.

Я прокинулася в холодному поту. Господи, це й справді був сон? Як же я рада що Німі не вмерла.. 

Я кинула на неї швидкий погляд, і відмітила, що зараз вже ніч і всі спокійно сплять на своїх ліжках. Мене ж накинув звіриний голод. Ну звісно, я весь день не їла. Як мене сюди притягли, так мене ніхто і не додумався погодувати. Сплять вони, бачите, ситі, а мене не позвали. Обов'язково їм за це відімстю, от тільки коли хоча б розберусь де тут можна поїсти.. 

Мені тепер потрібно когось будити і розказувати о своему житті. Ну супер взагалі. Ні, для мене не складає проблема взяти, і когось пробудити, от тільки кого?