Глава 2

—Що..?— це єдине питання на яке я була здатна.

—Добре, я Вас зрозумів, ходімо за мною.—це, здається нічим не примітивне речення було сказано наказним тоном, який не терпить запереченнь.

Я мимоволі зробила кілька кроків за хлопцем, але вчасно зупинилася.

—Вибачте, а можна попращатися з рідними?—здається, саме на це запитання чекав хлопець. На мить мені здалося, що  він намагаеться заховати посмішку але той почав відповідати:

—на жаль, ні. Вам обов'язково потрібно потрапити до академії, бо якщо Ви не навчитесь своїм здібностям Ви можете становити загрозу для себе та навколишніх людей.

Хлопець роззирнувся на всі боки, я з подивом подивилася на нього. Чого це він так? Він насторожено схопив мене за зап'ясття та почав тягнути у безлюдне місце. Здається, усе таки на березі моря знайшлися люди які хотіли підслухати нашу розмову. Це було для мене несподіванкою, тому я спробувала вирватися з хватки, але на диво вона була дуже сильною та щільною, по самому хлопцю такого не скажешь. Через хвилини дві Ася нарешті заспокоїлася та перестала брикатися немов миша в мишеловці. Коли я почала слухатися справа пішла в 2 рази швидше, ще десь через 10 хвилин ми дійшли до місця призначення. На мій подив, це виявився невелика кімнатка, захована від людських очей. Ми пройшли в середину, єдина річ яка була в цій кімнаті так це якесь чорне крісло. Я вже хотіла почати розглядати декор, але мою увагу відвернув хлопчисько. До речі, вже набридло його так називати, треба буде узнати його ім'я. Він почав підказувати мені що робити:

—садитесь на крісло.—чомусь він почав розглядати моє обличчя з єхидною посмішкою. Ну і чого це він?

Я не встигла навіть дістатися дивного крісла як зрозуміла, чому ж підліток чекає на щось з хижою посмішкою. Я почала засинати на ходу. Мозок не міг контролювати тілом, немов покланяючись комусь. 

"Магія"—запізно осяяло мене.

Кожна м'яза мого тіла потихеньку розслаблялася, заганяючи мою бідну персону у сон. Я змахнула головою, і на мій подив це спрацювало, стало набагато легше.  Я розуміла, що це так і треба— засинати, але закон самозбереження не хоче комусь піддаватися, змусивши мозок відкинути всі розумні думки подалі. Але не встигла Ася навіть порадіти за вдалу спробу, як все почало повторюватись, тільки в 2 рази швидше. Я не витримала такого давління на себе і рухнула на підлогу, а далі — невідомо.