Глава 1

Ненавиджу його! Ця ходяча шафа не дає мені спокійно жити! Ви маєте молодшого брата? Тоді ви чудово мене зрозумієте. Ви запитаєте, чому ж я називаю його шафою? Все дуже просто, за свої 15 років він вже виріс більше ніж наші батьки, дідусі й бабусі та взагалі більше ніж весь наш рід! Що це за непорозуміння?

Та й взагалі зараз не про нього. 

Що ж я, така нічим не примітна дівчинка попала у цю історію? Почнемо с початку.

Я зі своєю сім'єю жила (саме жила)  в невеличкому містечку на березі моря. Ми дуже любили ходити на пляж та роздивлятися хвилі. Мені з самого народження дуже подобалася вода, вона ніби кликала до себе, вабила своєю прозорістю, білою, немов сніг піною та шумним потоком, який розширювався на пару кілометрів...

Ці гулянки з рідними мені ніколи не набридли б.

Тому..

—матусю, татусю, може сходимо на берег моря? —запитала Ася голосно в батьків, сподіваючись що вони почують на її заклик.

—вибач, але я готую вечерю.—відповіла мати.

—я теж зайнятий, може сходишь сама?

Ася нічого на це не відповіла, бо вже зрозуміла що самій — так самій. А цього дурня козирного вже і так десь носить. Та й не довіряла Ася йому, ще в морі утопить.

"Уж сильно ви зайняті"—зло подумала дівчина, але промовчала.

Ззовні вже почало темніти. До русого волосся дівчини доторкнулися невеликі краплі дощу. Ася дуже любила це відчуття, але в ту ж мить ця новина змусила її накинути капюшон, шоб ненароклм не захворіти. Дівчина впевнено крокувала великими вулицями, роздивляючись перші зорі. Ці здається, нічим не примітні білі цяточки на темно-синьому тлі просто заворожували, змушували зупинитись та розглядати їх до світанку. Була б в дівчини астрономія— була б відміницею.

Ася вже почала виконувати завдання від зірок, але відчула гострий погляд в її бік. Вона насторожено озирнулася навколо себе і побачила хлопчиська років 16. Він явно шукав когось, і, здається, його жертвою була вона. Ех, доведеться стояти на місці і чекати на його звернення.

Ось він вже йде у мій бік і з цікавістю розглядає мою персону. Ну і що тут такого цікавого? Одягнена я у звичайну чорну блузку, джинси та синю накитку, а от про нього я вже промовчу.

Одягнений він був у чорний обтягуючий світер, білу щільну рубашку та чорні прямі штани. Сам хлопчисько мав світле волосся та чорні, немов ніч, очі.

"Своїм виглядом він нагадує піаніно"— подумала я. Від цієї думки я мимоволі посміхнулася йому,, хоча б сміх стримала.

Він впевнено та швидко йшов у мій бік, що давало не зрозумілу краплину настороженості.

Він побачив, що я не збираюся нікуди тікати і вирішив сповільнити крок. Це піаніно нарешті підійшло до мене і сказало те, що повергло мене в шок:

—Добрий день, пані Асіят. Мене послали до Вас щоб передати оголошення стосовно Вашої персони: Вас запрошено до академії магії Лорда Адора. Ви хочете дізнатися детальніше про заклад?

Все, що було раніше в моїй голові вивітрилося, і замість них залетіли геть інші думки. 

Що це за академія? Магія насправді існує? Чому саме я? Які нові знання я там здобую? Яка в мене магія? Може це просто перевірка жителів і мене знімає скритна камера? 

Усі ці думки сплутались у великий клубок, який неможливо розмотати. Я хотіла задати хоч одне з цих питань, але відчуття взяли свое.

Я стояла посеред вулиці і роздивлялася очі хлопця, намагаючись поглядом передати всі свої думки. Дивний незнайомець теж пильно дивився в мої, ніби намагався вивідати там все, що мені відомо. Через його погляд стала почуватися якимось всесвітнім злочинцем, якого тільки зараз зловили поліцейські. Бувають же ж такі люди, які можуть тільки очима зробити такі неприємні відчуття.