Глава 16. Вранішня несподіванка

Глава 16. Вранішня несподіванка

«Щастя ніколи не приходить несподівано, воно обов'язково повідомляє про своє наближення. Якоюсь новою людиною в житті або несподіваними обставинами.»

 Ельчин Сафарлі

 «Рецепти щастя. Щоденник східного кулінара»

***

Яніна

Зранку не дали мені довше поспати, хтось тарабанів у двері. Прокинулася від незрозумілого гуркоту. Одразу не могла збагнути, звідки йде звук. Навіть оглянулася кілька разів по кімнаті, гадаючи, чи це справді до мене прийшли чи, може, до сусідів. Я інколи чую як до сусідньої квартири частенько приходять гості. Але ж зараз суботній ранок. Невже гості настільки не ввічливі, що просяться зранку? 

Поклала голову на подушку з надією, що гості пішли, так і не дочекавшись господаря. Проте до тями мене привів, а потім і підняв з теплого ліжка, черговий гуркіт. Таки в мої двері. Навіщо так тарабаніти? Є кнопочка дзвінка для цього. 

Взула хатні тапки та пройшла в коридор до дверей у нічній піжамі. На шляху побачила себе в дзеркалі. Писана красуня! Розпатлана, заспана та незадоволена, що розбудили. Волосся стирчить в різні боки. Приглалила його руками та підійшла до дверей, у які знову постукали. 

Поглянула у дверне вічко і побачила там незнайомого хлопця. Цікаво, хто це. Вчора несподіваний дзвінок, а сьогодні несподіваний гість. Відчинила двері, але не повністю, лише привідкрила на нічник з острахом.

– Хто ви і що вам потрібно з самого ранку? – одразу перейшла в наступ до хлопця.

Привітністю від мене не пахне, але зараз восьма ранку, а я ще спати хочу.

– Доброго ранку, шановна. Вибачте за турботу. Але я кур'єр. Маю для вас замовлення.

Що? Який ще кур'єр?

Відчиняю повністю двері і бачу дійсно замовлення – шикарний букет квітів. Я лише хмикнула. І запитувати не потрібно, від кого вони. Уже все зрозуміло.

– Будь ласка, розпишіться, – просить хлопець.

– Дякую. Але вони мені не потрібні. Можете одразу повернути замовнику.

– Він нас попереджав, що ви можете відмовитися. Тому прочитайте, будь ласка, записку.

Та що ж це таке? Коли хочу його забути, він сам у моє життя вривається, наче дикий птах, якого я не можу зловити, але милуватися хочу весь час.

Цього разу білі лілії. Сприйняв мої слова буквально про те, що не люблю троянди. Я всі квіти люблю, але тільки не від нього.

– Дякую. Проте я навіть читати не хочу, – заперечую.

– Вибачте, але якщо ви не приймете квіти, то з моєї заробітної плати вирахують тисячу гривень за них.

Що це за хід конем? Всі кур'єри такі чи тільки цей? Але робити нічого, потрібно приймати.

– Давайте сюди свої квіти і записку, – роздратовано відповіла, бо хлопець інакше не відчепиться. 

Кур'єр мимоволі посміхнувся та простягнув мені ручку, щоб я поставила свій підпис.

– А це обов'язково? – запитую.

– Звичайно, – радісно відповідає. – Інакше з мене вирахують, – знову стовідсоткове переконання.

– Та добре. Добре, – взяла ручку і підписалася на планшеті.

– Гарного дня, – побажав усміхнений хлопець.

– І вам, – буркнула у відповідь, тримаючи в руках неземну красу.

Подивилася на квіти. Неймовірні білі лілії. Оглянулася на коридорний майданчик з метою переконатися чи справді кур'єр пішов і чи не прийде зараз ще один незваний гість. Але було тихо. Отже, нікого немає. 

Зачинила двері та пройшла до кухні. Знайшла в тумбочці велику вазу. Поставила квіти у воду, а вазу на кухонний стіл. Сіла на стілець та замилувалася цією ніжною красою і приємним ароматом лілій. І скільки їх тут? П'ятнадцять чи двадцять п'ять? Не менше. 

В букеті лежала записка. Дістала її та прочитала написані слова гарним почерком.

«Можливо, хоч ці сподобаються (і смайлик усміхнений). Ти постійно в моїх думках. Не можу тебе забути.»

Ой, Владе, навіщо тобі це потрібно? Знову хочеш розбити мені серце? Адже ти не залишиш у минулому свої вподобання і не почнеш жити іншим життям. Такі, як ти, не змінюються. І це перша причина з того великого списку, чому я тебе ненавиджу й уникаю. Страх знову бути з розбитим серцем більший, ніж бажання бути з тобою.

Скільки дверей не закривай, страх все одно знайде лазівку. Він осідає в наших душах тривогою і підозрілістю, а потім лещатами сковує їх. Ми багато чого боїмося: небезпеки, неординарності, невідомості, але, можливо, самий наш страх у тому, щоб знову бути обманутим і непотрібним… 

Мабуть, з пів години сиділа та просто дивилася, як зачарована, на прекрасні квіти, маючи у своїй голові купу незрозумілих і несказаних слів Владу. Хотілося б йому висказати все, що про нього думаю, але страшенно боюся зустрічі з ним.

Коли він поруч, я німію, не знаю, куди відвести очі, та вони й не бачать нічого, окрім нього. Коли він поруч, я не знаю куди подіти руки, яким, на жаль, не дано оповитися навколо його шиї так само, як і губам притиснутися до його в поцілунку…