Глава 13. Зіпсований відпочинок чи сумління?

Глава 13. Зіпсований відпочинок чи сумління?

«Суди себе сам. Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити себе, то ти справді мудрий.»

Антуан де Сент Екзюпері

«Маленький принц»

***

Владислав

Не спав цілу ніч, тому що перед очима постійно була розчарована посмішка та сумне обличчя Яніни. І де вона тільки взялася? Чому вона була в тому клубі? Стільки нічних клубів по Києву, а вона обрала саме той, де я був. Може, це співпадіння? Не думаю. Здебільшого, це доля, яка тепер завжди мене зводить з нею, хочу я того чи ні.

Прагнув її забути на вечір, а отримав головний біль і недоспану ніч. Крутився в ліжку, намагався не думати про несподівану зустріч, вираз обличчя дівчини та її слова, але так і не вдалося викинути з пам'яті нічого з цього. 

Піднявся з ліжка ще о п'ятій годині ранку. Зробив собі каву та запалив сигарету. Якщо так і далі буде, то мені не вдасться кинути палити. Сидів на кухні, дивився у вікно як сходить сонце і думав про неї, попиваючи каву. А чому, не міг дати відповідь. Просто хотів проаналізувати поведінку Яніни та свою врешті-решт. Відповісти хоча б, чому я бачив у її очах біль. Точно такий самий, як і сім років тому. 

«Я бачу, ти не змінюєшся...»

І що вона хотіла сказати цими словами? Загадка. Невже вона чекає, поки я змінюся? Змінити своїм принципам заради дівчини? Але я не хочу! Навіть заради тієї, яка не полишає мою голову ні вдень ні вночі уже три тижні. Я – одинокий вовк і цього не змінити нікому. Кохання не для мене. Я маю гроші, тому можу собі дозволити, що завгодно. А стати хорошим хлопчиком… заради кого? Чи заради чого? Кохання? Ні. Не для мене.

Але все ж таки я хочу її… хочу! Це я ще вчора зрозумів, коли послав ту блондинку геть від себе. Вона ще чогось образилася, та мені було до неї байдуже. Я дивився на Яніну. Довго, пронизливо, вивчаючи поглядом. Я вивчав її емоції, які вона вдало хотіла приховати. Пив віскі і дивився. Ловив її рідкісні погляди на собі, а бажав більше. Хотів, щоб вона дивилася на мене і більше нікого не бачила. 

Вчора навіть друг помітив мою поведінку та питав, що сталося і хто та дівчина, що зробила мені зауваження дивним чином. Але я попросив його не чіпати мене, бо просто не знав, що сказати. Звісно, він помічав наші з Яніною погляди одне на одного, але я нічого не коментував з цього приводу. Пив лише віскі склянку за склянкою. Хотів напитися і забутися. 

От гарно відпочив. Поїхав до клубу, щоб розслабитися, а натомість ще більше напружився, наче натягнута струна, що має лопнути.

Я не витримував, хотів уже підійти до неї та поговорити, хоча про що саме, слабо собі уявляв. Але, коли я натягнув на себе вологу футболку та піднявся з місця, щоб підійти до неї, вона також піднялася і пішла зі своєю подругою до виходу з клубу. 

Пройшов до виходу за ними, бо мав передчуття, що хтось причепиться до них, адже в клубі багато п'яних. Дівчата вийшли з приміщення та попрямували до таксі. Двоє амбалів таки помітили дівчат і почали йти за ними, голосно розмовляючи та вирішуючи, яка чиєю буде: чи білявка чи руда. Але я миттю зупинив обох, схопивши їх за комір футболок та відтягнувши в сторону. 

Яніна сіла з подругою в таксі, так і не дізнавшись, що на них було відкрито полювання. Вирішив з ними ситуацію та повернувся в клуб сказати Андрію про своє рішення їхати додому. Мені більше не було там що робити. Яніна поїхала, а я відпочивати далі просто не мав бажання.

Чорт! Сам себе не впізнаю! Що дівчина зі мною зробила? Причарувала чи що? Не інакше. Але біль в її очах я бачу навіть зараз, сидячи в кабінеті та намагаючись дивитися в папери на цифри.

На роботу я приїхав раніше за всіх. Навіть охоронець здивувався та запитав, чому мені не спиться. Адже була лише сьома година ранку. Відповів йому, що роботи багато. А сам собі подумки говорив, що, якби залишився ще вдома на годину, то спалив би десяту сигарету разом з випитою десятою чашкою міцної кави.

Кинув документи від злості та нерозуміння, що зі мною коїться. Папери розлетілися по всьому кабінету. Я піднявся та підійшов до вікна. Як же вчасно! Помітив, що Яніна знову викинула у смітник букет троянд… 

От цікаво: їй зовсім не шкода квітів? Навіщо їх постійно викидати? Гарні ж. Проте з якими психами вона вилетіла з офісу на двір, щоб викинути квіти, це треба було тільки бачити. Аж посміхнувся до себе. Я ж її дратую. Але це тільки тішить. Це невимовно мене тішить. І чому, сам не знаю. Просто радію і все.

Цілий день провів за паперами і цифрами. Сконцентрувався та хоч трохи попрацював. Не виходив з кабінету ні на хвилину, ні на обід, ні з іншої причини. Лише щогодини просив секретарку приносити мені каву. Скільки чашок випив за день, невідомо. Проте їсти зовсім не хотілося. Перед очима знову була Яніна з розчарованим виразом обличчя. Ох, доведе вона мене.

Та чомусь сумління не дає спокою, вважаю себе винним. Думаю, що це я причина її вчорашнього пригніченого стану. І тепер повільно доходить сенс її слів. 

«Я бачу, ти не змінюєшся...» 

Відлунням звучать її слова у моїх вухах. Сім років тому була ситуація і гірше. І тепер вона гадає, що я не змінююся. Здається, саме тому це сказала.