Глава 11. Байдужість

Глава 11. Байдужість

«Але я люблю його. Я любила його багато років. А любов не може в одну хвилину перетворитися в байдужість.»

Маргарет Мітчелл

«Звіяні вітром»

***

Яніна

Цілий вечір не могла знайти собі місця. Зайняла себе приготуванням вечері, але їсти зовсім не хотілося, і крихта в горло не полізла, тому до їжі так і не доторкнулася. Така смута на мене напала, що, здавалося, накрила з головою, і я навіть дихати не могла у великій одинокій квартирі. 

Усі думки були поруч із чоловіком, якого ненавиджу всім серцем. Його слова вивели мене з рівноваги, а захоплені погляди і досі тримаються в пам'яті. Його дотики змушували знову тремтіти мої руки навіть зараз. А легкий поцілунок… всього лише дотик його вустами до моїх викликає бурю емоцій та змушує серце розриватися на частини. 

Він ніколи мене не цілував. Це сталося вперше. Проте це було так казково, що не тямила себе від люті та уперіщила йому ляпаса. Як змогла, так і вгамувала свої емоції.

Скільки я мріяла про цей поцілунок? Років сім, не менше. І навіщо це було робити тоді, коли між нами чорна кішка пробігла назавжди? Невже він думав, що я через один-єдиний поцілунок йому все пробачу та розтечусь перед ним? О, ні, рідненький. Ти мені ще поплатишся за мої сльози і страждання.

Сіла на дивані у вітальні, підібгала під себе ноги та увімкнула телевізор. На каналі була передача про кохання-зітхання. До біса це кохання! Натиснула пальцем на пульт так, що ледь не роздавила його в руках, бажаючи перемкнути канал. На іншому йшла романтична мелодрама. Боже, сьогодні весь світ зговорився проти мене? У всіх кохання та щастя, а в мене ненависть і страждання. 

Вимкнула телевізор та взяла до рук телефон. Подзвоню краще Марині. Можливо, їй так само немає чим зайнятися.

– Привіт, сонце. Скучила вже? – почула її радісний голос і мій настрій піднявся на щабельку вище.

– Та можна й так сказати. Що робиш? – зацікавлено питаю.

– Лежу на ліжку, читаю книгу.

– Знову гризеш граніт науки? Коли ти вже його з'їси? – сміюся.

– Ні, – підтримала мене й також засміялася. – Це історичний роман.

– Зрозуміло. Є пропозиція, – кажу й очікую відповіді.

– Ммм… я в передчутті. Яка?

– Ти свої іспити вже всі склала? – питаю, оскільки не хочу її відривати від навчання.

– Ем… Яніно, а до чого тут іспити? Я ж тобі сьогодні розповідала, що ще один залишився. 

– Так, пам'ятаю. Просто ти не говорила, коли саме.

– Значить так, подруго. Говори, що потрібно. Не заходь десятою дорогою, – попереджує.

– Гаразд. Скажу прямо. Хочу в клуб сходити з тобою. Ти як на це дивишся?

– Ми з тобою наче домовилися на суботу…

– Ну добре. Ні – так ні, – сумно зітхнула. 

– Янінко, ти мене не зрозуміла, – поспішила заперечити. – Звісно, ходімо. 

– А іспит?

– Та він у мене на тому тижні буде. Тож зараз я повністю вільна. Мені потрібна година, щоб зібратися, – проспівала радісно подруга.

– Добре. Мені теж. Зустрінемося там.

– Домовилися.

На радощах я побігла збиратися. Відчувала, що вечір закінчиться успішно, якщо день пройшов нелегко й емоційно. Відпочинемо з подругою, вип'ємо коктейлю, поговоримо про все на світі, згадаємо наші цікаві спогади та й настрій підвищиться.

Прийняла душ, висушила довге волосся та зробила укладку, розпустивши його вільними хвилями. Зробила вечірній макіяж та одягла свою улюблену сукню чорного кольору. Вона мала довжину вище колін, відкриті плечі та рукава з декольте оздоблене в сіточку. Довершила свій образ червоною помадою і замилувалася своїм відображенням у дзеркалі.

На мене дивилася усміхнена дівчина, яскрава посмішка якої має засліплювати сьогодні всіх. Та от поганий настрій ніде не дівся, а так і залишився сидіти в мені набридливим черв'ячком. Але хто ж, як не ми самі, створюємо собі настрій? Потрібно бути завжди на позитиві й дивитися на всі речі простіше. Ну сказати легко, звісно…

Через хвилину почула як хтось сигналить під будинком. Я замовляла таксі перед походом у душ, тож, можливо, це воно. Виглянула у вікно і справді виявилося таксі. Як вчасно. Я саме взувала туфлі. Взяла свій клатч, поклавши туди гроші, помаду й телефон, і поспішила вийти з квартири до замовленої автівки. 

Приїхала до клубу, розрахувалася з водієм та вийшла з машини. В цю хвилину під'їхало ще одне таксі і я знала, що це Марина. Подруга була у короткій червоній сукні. Волосся розпущене та каштановими локонами спадало на плечі. На губах червона помада та яскрава посмішка засяяла, коли побачила мене.

– Подружко, яка я рада, що ми сьогодні разом з тобою проведемо вечір за довгий час. Хоч відпочинемо та поспілкуємося, – радісно промовила та обійняла мене. 

Прийняла її обійми та посміхнулася. Я теж була рада її бачити.