Глава 7. Відчуженість

Глава 7. Відчуженість

«Жодна людина не може стати в житті більш чужою, ніж та, яку ти в минулому кохав.»

Еріх Ремарк

«Тріумфальна арка»

***

Яніна

До вечора працювала, не покладаючи рук. Тільки так маю можливість вирвати з голови образ самовпевненого в собі та нахабного чоловіка. Влад сьогодні роздратував мене до чортиків... А моя улюблена робота навпаки має властивість заспокоїти та подарувати релакс. 

Рівно о п'ятій годині вечора я почала збиратися додому. Владислав завжди йде з роботи пізно, а я не хочу зустрітися з ним на виході. І чому він тільки затримується на роботі допізна? Невже вдома нічого робити? Знову Він у моїх думках… як заборонити моїй дурненькій голівці думати про нього? 

Взяла сумочку та вийшла зі свого кабінету, поглядаючи на двері керівника. Зачинені. Це добре. Пішла швидким кроком довгим коридором, прямуючи до ліфта. Дуже втомилася за сьогодні як фізично, так і емоційно. Ні для кого не секрет, хто виводить мене на емоції. Вже навіть у всій компанії знають нашу «любов та приязнь» одне до одного.

Кому дуже потрібно вирішити якесь важливе питання з керівництвом, усі просять мене. Я не завжди погоджуюся на такі авантюри, бо зайвий раз не хочу бачити Влада, але інколи допомагаю колегам. Всі думають, що через мій впертий та переконливий характер Владислав Сергійович іде мені на поступки, але ніхто не знає істинну причину. 

І як на зло цей об'єкт моїх страждань прямує коридором від свого кабінету. Сподіваюся він не до ліфта, бо не маю бажання спускатися з десятого поверху сходами пішки.

Зайшла в ліфтову кабінку та нажала кнопку. Після мене зайшло ще декілька людей. Ну і звісно Влад був останнім. Його ледь не придавило дверями ліфта! Я аж розсміялася, прикушуючи губи, щоб ніхто не почув мого сміху. От, якби придавило… було б ще смішніше. Проте, на жаль, хтось притримав двері та чоловік зайшов всередину. 

– Дуже дякую вам, – промовив Влад чоловіку.

Дідько! Він ще й став біля мене!

Ну що сьогодні за день? Якийсь шалений день! Скрізь я натикаюся на нього. Кав'ярня, його кабінет, тепер ліфт… Чоловік просто хоче звести мене з розуму і йому це добре вдається. Його запах… ммм… аромат парфумів з бергамотом вдаряє в ніс і дурманить мені голову, від чого я прикриваю очі та остаточно втрачаю розум. Ще не вистачало мені слинку пустити і показати йому, що я млію лише від його запаху.

– Владиславе Сергійовичу, а що з вашим обличчям? – здивовано запитала керівника якась жінка.

– Виробнича травма, – відповів той та поглянув на мене прискіпливим поглядом.

Жінка помахала головою та відвернулася, не вірячи. І правильно робить.

Я лише тихо розсміялася. Це ж треба таке придумати! Виробнича травма… Ну-ну, будеш лізти до мене, буде кожен день така виробнича травма.

Влад наче ненароком у натовпі повернувся до мене ще ближче, обійняв за талію та потягнувся вниз до моїх сідниць. І що це він собі дозволяє, нахаба? Відсмикую його руку від себе та дарую нищівний погляд, сповнений ненависті. Його ж погляд, на відміну від мого, прискіпливий, зацікавлений та усміхнений. І чого це він шкіриться, коли я його просто вбити зараз готова за такі вибрики!? Лише люди, що стоять з нами в ліфті, рятують чоловіка від моєї гнівної тиради.

Ліфт зупинився і двері відчинилися. Нарешті довгоочікуване свіже повітря. Бо дихати одним повітрям із чоловіком вище моїх сил. Усі люди вийшли та залишилися лише ми з Владом. Він пропускає мене вийти першою. Який джентльмен! Нахабний джентльмен! 

Я вийшла і навіть не подякувала йому за люб'язність. А немає чого лізти до моїх сідниць! Попрощалася з охоронцями та вийшла повністю з компанії.

Потрібно йти на зупинку та ловити маршрутне таксі. Та раптом почула голос за спиною:

– Яніно Олександрівно! – гукнув мене Влад. – Я може вас підвезти. 

– Боже збав, – змолилася небесам та підняла голову вверх, питаючи у неба, коли це знущання закінчиться. – Не потрібно. Сама доберусь, – вперто мовила грубим тоном, навіть не глянувши на чоловіка, та пішла в іншу сторону.

– Не вдавай із себе кактуса, бо всі голки повідриваю голими руками! – почула вслід його голос.

Що? Мені ж не почулося? Я, вражена від його нахабності, розвертаюся та йду до нього. Та він просто обізвав мене кактусом! Схоже мало сьогодні чоловік отримав від мене. Хоче ще...

– Що ви собі дозволяєте, Владиславе Сергійовичу? – прошипіла, швидко здолавши між нами дистанцію та ставши впритул до нього. 

В носа знову вдарив аромат його парфумів з нотками бергамоту, але це вже не ліфт, де я могла прикрити свої очі та насолодитися сповна запахом. Тут один необережний рух і вся моя маска злетить до біса.

– Я кажу, що вас підвезу. Це заборонено?

– Ні, не це. Інше. Ви мене кактусом обізвали!

Його пухкі звабливі губи розпливаються у посмішці, бо з відповіддю чоловік не поспішає.

– Ну вибачте, – говорить цей негідник. – Я не знав, що це вас так образить.