Глава 5. Протистояння

Глава 5. Протистояння

«– У мене, і справді, є почуття до тебе.

 – Правда?

 – Так. Я відчуваю, що ти дієш мені на нерви.»

 Невідомий автор

***

Яніна

Хочу вірити чоловіку, та не можу. В мої думки вривається його голос: «Я злякався...» І чого ж він так злякався, що навіть побіг до іншої? Клята рана в серці і досі кровоточить, коли дивлюсь на нього.

– Тоді у клубі я випив зайвого… розхвилювався… Я не контролював себе…  Я просто злякався справжніх почуттів, стосунків… Розумієш? – тихо говорить у моє плече.

У душі наростає напруга від його слів. Він змушує мене згадувати ту злощасну мить, коли померла наївна «Я» і народилася та, що є зараз – цілеспрямована, смілива, непокірна та незалежна «Я», яка більше не вірить у справжнє кохання та ніколи в житті не закохається. 

Зараз би дати волю сльозам і, здавалося б, що стане легше. Але це буде означати, що він мені не байдужий, що я все пам'ятаю і мені ще досі болить… Я не подарую йому такого подарунку навіть на день народження.

– Владе, мені абсолютно байдуже до того, чого ти там злякався, – вперто кажу йому.

Я намагаюся вирватися з чоловічого полону – з його чіпких рук, з близькості чоловіка, з його терпкого та п'янкого аромату, що зараз просто дурманить мені голову. Прослизаючи повз нього по стіні, мені все ж вдалося вирватися від його присутності. Схоже, він і не тримав мене… а я собі щось вигадала.

– Янусь, я не вірю, що тобі все байдуже.

На мить прикриваю очі. Його лагідне «Янусь» солодкою патокою розливається на душі, від чого напруга зменшується, а натомість приходить почуття безпорадності. Він завжди мене так називав, проте ніколи не знав головного, що я мліла від цього слова і хотіла ще… що я все б у житті віддала тільки, щоб завжди чути його тихе й лагідне «Янусь». 

Владислав найліпший друг мого старшого брата, Ярослава. Вони були одноклассниками та дружили з самих пелюшок, як-то кажуть. З Яриком ми були дружними, хоч інколи й сварилися, як завжди сваряться брат із сестрою, щось не поділивши. 

Проте Ярослав не часто брав мене з собою гуляти, оскільки був старший на шість років, тому мала сестра йому ніколи не була потрібна. Він завжди вважав, що за мною треба спостерігати, а самому ж хотілося до дівчат бігати. Звісно, я все розуміла. Та я й не вимагала Ярика мене доглядати, лише хотіла завжди бродити за ним, бо він постійно був із Владом. 

У Влада я закохалася ще у п'ятнадцять років. Точніше, саме тоді я дала означення своїм почуттям та зрозуміла, що закохана. Хотілося бачити його постійно, говорити з ним, чути його «Янусь» і просто бути поряд, нічого не вимагаючи взамін. Та гірке розчарування ходить поруч зі справжнім коханням… і я поплатилася за своє бажання… моїм розбитим серцем.

Я нікому не розповідала про свою закоханість, навіть подругам. Марина з Аріною закохувалися в однолітків, а я у старшого на шість років, можна сказати, що дорослого чоловіка, адже на той час Владиславу був двадцять один рік. І мені просто було соромно перед ними, що я закохана, не маючи взаємних почуттів.

Завжди говорила подругам, що кохання не для мене. Але я справді так вважала. Ще тоді зареклася ніколи більше не кохати… Ту ніч гіркого розчарування хочу викреслити зі своєї пам'яті назавжди.

І чому він зараз це слово пригадав? Думає, що, нагадуючи мені про наше минуле, я пробачу йому? В жодному разі! Я не настільки зараз наївна, щоб вірити його словам.

– То повір уже! – кидаю йому з грубістю.

– Якщо я не можу все забути, то ти тим паче, – промовляє впевнено, наче в воду дивиться. 

Та його самовпевненість тільки дратує! Невже він справді гадає, що такий незамінний і коханий? Буде набагато краще, коли він залишить усі спроби підкорити мене та повернути мої семирічні почуття. І, здається, я знаю як це зробити.

– Не будь таким самовпевненим. Ти мені справді байдужий. Я навіть не знаю, як могла закохатися в тебе… тоді… ще сім років тому. Ти черствий, нахабний, зарозумілий, самовпевнений, грубий, вважаєш, що все в житті можна купити за гроші… і навіть мене.

З кожним моїм словом брови Влада повзли вверх. Він дивувався моїй нахабності ображати його, а я дивувалася тому, де взялася та сила протистояти чоловіку.

– Ого! Оце так у мене характеристика! Ти справді віриш у те, що говориш?

– Звичайно, вірю, – не гаючи ні секунди, відповіла. 

А може не вірю? 

Наскільки я його пам'ятаю, він ніколи не був таким. Влад завжди був добрим, чуйним, лагідним, особливо до мене. Він знав ціну грошам, але те, що сталося з ним через сім років… Я його зараз просто не впізнаю. Звісно, я не дурна, і знаю, що час, гроші та вседозволеність псує людей. От тільки зі мною цього не сталося, а колишнього Влада зараз просто не впізнати. Ніби переді мною зараз і стоїть той самий хлопець, у якого я закохалася ще будучи малою, але він абсолютно чужий, далекий, такий, кого я не знаю. 

Не дивно, що й Влад мене впізнав не одразу. А лише на третій день після того, як я влаштувалася тут проходити практику. За сім років я також змінилася. Не залишилося і сліду від наївної дівчинки. Я зараз впевнена в собі та цілеспрямована жінка.