Глава 3. Аналіз ситуації

Глава 3. Аналіз ситуації

«Головне в шахах це не те, на скільки ходів вперед ти думаєш, а те, як ти аналізуєш поточну ситуацію.»

 Гаррі Каспаров

***

Яніна

Владислав дивиться на мене змученими очима. Я й сама інколи так дивлюсь на чоловіка і все гадаю: як він міг? Як!? В найщасливіший для мене момент, у таку трепетну та чуттєву мить він підклав мені свиню… а тепер сподівається, що я все забуду та просто так пробачу? Та не на ту напав! Я ніколи йому цього не пробачу! Я його ненавиджу за це...

Чоловік довго пронизує мене своїми сірими очима та відпускає мою руку. Боже, на зап'ястку завтра синці будуть! Я потираю свою руку, а він розвертається та йде, нічого не кажучи. Я знесилено дивлюсь на підлогу, на колишній букет та розсипані пелюстки червоних троянд… Отак колись і мої рожеві мрії на щастя розлетілися на друзки… і ніяк їх тепер не склеїти і не зцілити серце жодними квітами…

Негайно прийшла прибиральниця та швидко почала прибирати те, що я насмітила. Боже, я лише додаю усім клопоту.

– Вибачте, я вчинила, не подумавши, – кажу прибиральниці. – Це мої емоції… нічого не можу з ними вдіяти, – опустилася навпочіпки та почала прибирати пелюстки квітів, бурмочучи під носа. 

– Що ви? Не потрібно, я сама все приберу. Відпочивайте, – зупинила мене літня жіночка.

Потрібно буде дати гарні чайові, щоб не ображалися на мене адміністратори та наступного разу не просили йти, куди подалі звідси. Адже це єдине гарне місце, куди я приходжу обідати.

Прибиральниця пішла, а я все ще дивлюсь на місце, де були розкидані пелюстки троянд, наче уламки моїх розбитих мрій.

Я сідаю на місце у крісло за нашим столиком, але вже не в такому піднесеному настрої, як декілька хвилин тому до приходу чоловіка. Марина мовчить, лише прискіпливо поглядає на мене. Все ж ще є час до того, як потрібно буде повернутися на роботу. Хоч каву доп'ю, нехай і холодну вже.

– Яніно, а що це таке було? – все ж таки не витримує подруга мовчанки та цікавиться моєю поведінкою. 

Я б теж цікавилася, будучи на її місці. Але я не можу їй всього розповісти. Я закрила своє серце на сім замків ще сім років тому та викинула ключ, куди подалі, і ніхто не повинен дізнатися правди. Я забула ту історію і не хочу до неї повертатися… навіть у думках, не те, що розповідати та аналізувати свої помилки.

– Сварка боса та підлеглої. Не сходимось ми характерами, – здвинула плечима, наче це буденна річ.

– Яніно, ти знаєш, що ви не виглядали як бос і підлегла? – дивує мене.

– А як? – роздратовано запитую.

– Як… закохані… – дивує мене ще більше.

– Марино, що ти таке придумала? – дратуюся не на жарт. – З чого ти це взяла?

– Ну, ймовірно, з того, що навколо вас все повітря було наелектризоване та просто іскрилося. Ваші неоднозначні погляди, колючі відповіді, його несподівані дотики та твій вибух букетом по його обличчю лише доводять мої слова та говорять про те, що я маю рацію.

– Марино, не вигадуй. Прошу тебе, – втомлено промовила.

– Може, поділишся?

– Чим? – знов дратуюся.

І де тільки я так прокололася, що Марина почала здогадуватися? Це моя таємниця. Моя! Якщо я їм разом з Аріною не змогла цього розповісти, то вже й не розкажу ніколи. Ймовірно, моя стратегія дала збій, коли я потрапила в модельне агентство Владислава Волкова. Відтоді я стала справді неврівноваженою психічкою, чим і даю привід усім сумніватися в тому, що в мене все добре на душі.

– Поділися тим, що діється з тобою… та з твоїм серцем… – більш тихіше промовила вона, наче боячись почути відповіді або ж моєї реакції.

Я зиркнула на подругу спопеляючим поглядом та потяглася до сумочки за гаманцем. Дістаю сотню та кладу на столик.

– Та я б заплатила за тебе, люба. Прибери гроші.

– Це не тільки за каву, а й чайові за те, що здійснила тут погром, – кажу їй. – Мені вже час. Інакше бос буде злитися та не зарахує мені практику, – хмикнула та нервово засміялася.

– Ну-ну, біжи, – хмикає. – Тільки там більше без вибухів, – попереджає мене, як маленьку.

– Не вигадуй.

– Коли ще зустрінемося? – питає. – Ми так рідко стали бачитися, що я відчуваю, що віддалилися одна від одної. Ось, якби я сьогодні тобі не зателефонувала зранку, то й не побачилися б, – надула губи подруга.

– Але ж ти навчаєшся і працюєш заодно. А в мене практика… 

– Яніно, це все відмовки. Є для цього вихідні. Я вже майже всі іспити склала, залишився останній. Тож можна і відзначити цю подію, – підморгує моя рідненька.

– Ем… давай, значить, у суботу в клуб підемо. Мені вже набридла ця уніформа, – вказую на свій одяг. – Хочу сукню та гарний макіяж. 

«А ще більше хочу відпочити від емоційних сплесків, які постійно мене захоплюють поряд із Владиславом, та забутися», – подумала про себе, але вголос таке вимовити, собі дорожче.