Глава 1. Причина нещастя

Глава 1. Причина нещастя

«Шикарна жінка – це не співвідношення ваги і зросту, це співвідношення інтелекту, смаку та впевненості у собі.»

Жан Ростан

***

Яніна

– Як же мене дістав цей Владислав Волков, – пожалілася я подрузі замість привітання та впала у крісло навпроти неї у кафе.

Ми з Мариною домовилися зустрітися у кав'ярні. Давно вже не бачилися з подругою. Вона вчиться на економічну факультеті Київського національного університету, а я на факультеті технології та дизайну того ж університету. Хочу стати відомим модельєром одягу, оскільки маю до цього хист і бажання. 

Відтоді, як Аріна нас покинула та чкурнула у свій Лондон, ми з Мариною стали більш дружніші, ніж зазвичай. Проте хоч ми з нею і навчаємося в одному університеті, та сил і часу просто не вистачає зустрічатися частіше. П'ятий курс, державні іспити, дипломні та курсові роботи… і це лише на слух одні слова! Взагалі-то, це купа роботи, оскільки потрібно багато чого вчити, а часу катастрофічно не вистачає ні на що.

– І тобі привіт, – відповіла подруга та поспішила піднятися до мене, щоб поцілувати у щічку. – Оу, і хто ж цей таємничий незнайомець? – звернула увагу на букет червоних троянд, які я принесла з собою та поклала на столик.

– Та кажу ж, Владислав Волков! Чи ти мене не слухаєш? Це той чоловік, що дістав мене до чортиків. Він – причина мого нещастя!

– Я його не знаю, – здвинула плечима. 

– Це всесвітньо відома особистість у модельному бізнесі, – відповіла їй, наче це буденна річ.

– І чим же він тебе так дістав? – починає хихотіти та вдихати аромат троянд, які піднесла до самого носа, тримаючи букет квітів обома руками.

– Подобається? Забирай!

– Ще питаєш? – здивувалася. – Ем… а чого це «забирай»? Вони ж для тебе призначені! Тобі подаровані… таємничим Владиславом, – сміється та підморгує.

– Марино, не починай. Ніякий він не таємничий. Це чоловік, який має свій модельний бізнес, та в компанії якого я працюю і проходжу практику модельєром за сумісництвом. Знаєш, через нього я не хочу будувати кар'єру модельєра.

– Отакої, – поклала букет на столик та прикрила рота руками у здивуванні. – Та це ж мрія всього твого життя.

– Можливо. Та не в тому річ. А в тому, що я його просто ненавиджу, – скорчила гримасу незадоволену та зробила жест як душу його шию своїми руками. Марина ще більше сміхом зайшлася.

– Та розкажи вже, чим він тебе так бісить? – вимагає та жестом руки кличе офіціанта.

– Навіть не знаю, з чого почати, – відповідаю подрузі. – Мені еспресо, будь ласка, – звертаюся до офіціанта. – Подвійне.

– А мені капучино та тірамісу, – замовляє подруга. – А ти тістечко будеш? – питає мене.

– Ні, Марино, ти що? Яке тістечко? Щоб завтра цілий день не вилазила зі спортзалу?

– Тю, дурненька. Якщо організм бажає, то навіщо його обмежувати? – дивується. – Тоді це все, – звернулася до офіціанта.

– Ти не розумієш. Це мозок твій бажає порції солодкого, а смакові рецептори звикли до того, що ти любиш себе побалувати солоденьким, – парирую. – Але тобі це не в знаки, а я завтра пів дня у спортзалі проведу, – пригадала свої фізіологічні властивості організму. 

Я схильна до повноти, тому зараз маю таку фігуру та вагу, до якої йшла та наполегливо працювала над собою у спортзалі цілий рік. Тож зовсім не маю бажання через якесь тістечко, смак якого я забуду через пів години, зруйнувати свої річні фізичні старання.

– Та ясно. У тебе на все завжди купа відмовок. Не хочеш, я не змушую. Ну кажи вже, – нетерпляче очікує, а очі загорілися бажанням все дізнатися про моє особисте життя.

– Та що тобі казати? – навмисно її дратую.

– Та про Владислава ж свого! – підіймає тон вище від нетерплячості.

– Ніякий він не мій! – починаю шипіти на подругу. 

– Гаразд. Розповідай про «не свого» Владислава, – зробила поправку, чим дуже потішила мене.

Тим часом нам принесли наше замовлення. Я почала пити каву, а подруга їсти тістечко, запиваючи кавою. Вона виглядала такою смішною, наче прийшла в кінотеатр фільм дивитися, з такою допитливою цікавістю дивилася та приготувалася слухати мене.

– Як я вже казала, в його агентстві я зараз працюю та проходжу практику одночасно. А чоловік перевіряє не мої професійні здібності, а мою витримку на нього ж самого. Він настирливо пропонує мені сходити на побачення, дарує квіти без причини, – вказала кивком голови на букет, що лежить на столику, – говорить двозначні компліменти з приводу моєї зовнішності та одягу, чим дуже мене дратує.

– Яніно, і це все тобі не подобається? Та я б уже від щастя плакала, що чоловік моєю персоною так зацікавився. 

– Ти його не знаєш, – заперечую. – Це чоловік, який не знає міру грошам. Він грубий, черствий, нахабний, зарозумілий, самовдоволений, вважає, що все в житті можна купити за гроші… і навіть мене…

– О, досить! Не продовжуй, – зупинила мене, показуючи «СТОП» жестом рук. – Тебе як послухати, то в чоловіків лише одне на умі: гроші, влада, секс.