Розділ 14

  Ліна і Дмитро офіційно одружилися 25 квітня. На скромну церемонію прийшли тільки найближчі люди. Молодята вбралися дуже елегантно. Діма, як справжній жених — в класичний костюм, білу сорочку, метелик. Волосся не зв’язував, просто залишив так свою блискучу, хвилясту шевелюру. Чим неабияк нервував маму Ліни. Вона, до слова, зовсім не була у захваті від того, що донька знову виходить заміж. Немало довелося вислухати бідоласі. Але Валентина Павлівна таки прийшла на шлюб.

   На відміну від свахи, Марія Степанівна аж сяяла від щастя. Ледь не задихалася, аж говорити було важко, коли вітала молодят з одруженням. Міцно обіймала обох. Назвала Ліну донечкою. Так зворушливо... Аж сльози навернулися.

   Ліна вибрала для такої особливої події довгу, світло-рожеву сукню з м’якої, стрейчевої тканини. В ній, і з високою, красивою зачіскою мала вигляд справжньої королеви. Подруга-перукарка постаралася на славу.

   Діма не переставав шепотіти компліменти. А братові своєму тихо проказав, щоб не витріщався на його жінку, бо дістане по носі. Добре бачив, як Іван поїдає очима Ліну. Вона почула цю розмову братів, ледве стримала посмішку. Як-не-як приємно, що така бажана.

   Обоє так сильно хвилювалися, мало не повискакували серця. Але намагалися не показувати. Після оголошення пари чоловіком і дружиною, Діма коротко, але гаряче поцілував дружину в губи, обійняв. Вона червоніла, посміхалася. Руки тремтіли, мов листя на вітру. Дмитро взяв ті долоньки у свої. Від його ласки, теплого, з любов’ю погляду жінці одразу стало легше. Всередині, немов би заграла чудова музика. Надія на гарне майбутнє зміцнялася з кожним днем.

   Потім гарно провели час в ресторані. Кілька родичів і друзів з кожної сторони розділили радість новоспеченого подружжя. Дуже мило посиділи, потанцювали. Під кінець Дмитро вийшов, щоб порозмовляти з кимось по телефону. Довгенько його не було. Тим часом Ліна веселилася з друзями, сестрою і її малою Юлечкою. Іванові відмовила. Навмисне не захотіла з ним танцювати, щоб провчити. Пішла з чоловіком сестри.

   Коли Діма повернувся, покликав дружину в коридор і сказав:

− Лінусь, є справа на мільйон. Ну... Може трохи менше, але все ж...

− Що таке?

− Я розмовляв з одним приятелем. Колись разом вчилися. Дуже хороший чолов’яга. Він потребує моєї допомоги. Терміново. Скоро він має починати будову заміського готелю, але несподівано архітектор, який робив проект захворів. Потрібно швидко закінчити, а немає кому. Я не хочу йому відмовляти ще з однієї причини. Потім розкажу.

− І... Як це стосується мене?

− Прямо. Кицюнь, ми тільки одружилися, а мені вже треба летіти. Мінімум на тиждень-два.

− Летіти? Це десь далеко? — розгублено запитала.

  Одна її частина зраділа, що зможе побути сама, трохи звикнути з думкою, що Дмитро — її чоловік. Але... Більше, все-таки схилялася до того, щоб він був поряд. Сама не розуміла чому, але дуже хотілося. Вже почала звикати до Діми. Його тепло, ласка поступово розкривали в Ліні нові емоції, взаємний потяг. Вже почала уявляти, як це буде, їх спільне життя. Дуже хотілося побачити, відчути, як будуть складатися їх стосунки, коли почнуть жити разом. Які незнані сторони побачить у Дмитра. Крім того, найважливіше — усиновлення. Треба ж поспішати.

− В Голландії.

− Ого... — невесело прикусила губу. Скривилась. — Це... Там, де море тюльпанів, мальовничих каналів і красива архітектура?

   Від самої думки, що він поїде сам у таке красиве місце їй стало катастрофічно погано. А ще ж той знаменитий квартал червоних ліхтарів в Амстердамі... Трясця! Хоч би він не поліз туди! Чоловік давно без жіночої ласки, голодний. Мало чого... Халепа! Аж під серцем закололо.

− Так, саме там, — весело хихикнув чоловік, взяв її за руки.

− І-і... Ти полетиш туди вже завтра? Не можна зробити той проект якось дистанційно?

− Ні, кицюнь. Дистанційно не вийде. Я мушу побачити все на власні очі, врахувати всі деталі, щоб не виникло потім проблем, — спокійно пояснив.

   Повисла пауза. Ліна гризла губи зсередини і мучилася сумнівами. Трясця, чому ж так хвилюється?! Зрозуміла, що в ту мить насправді переживає більше не через відкладене усиновлення, а просто боїться відпускати чоловіка в ту поїздку самого. Чому? Адже ж заборонила собі закохуватися. Невже таки ревнує? Немислимо! Сердилася сама на себе, серце колотилося. Але не знала, що робити. Сваритися, щоб не їхав? Влаштовувати сцену? Але ж геть не хочеться псувати стосунки, які так мило почали складатися.

− Лін, бачу, ти не в захваті від того, щоб я їхав, так? — підняв личко жінки, заглянув їй в очі. — Ну... Є ще один варіант. Аж не знаю, як зреагуєш на це, але...

− Який? — ніяково поглянула на Діму. Серце ще сильніше затріпотіло.

− Лінусь, я одразу подумав, що було б чудово, якби ти поїхала зі мною. Але... Не знаю, чи захочеш. Скажеш, що я тисну на тебе. Чи... Хочеш погуляти зі мною по Нідерландах? Можна було б поїхати на квіткові поля, зараз саме сезон тюльпанів. Ще там недалеко є море. І самі міста дуже гарні, — трохи хвилюючись, зминав її долоньки, заглядав в очі.

   Ліна не стримала сміху. Як камінь з серця впав.

− Правда? Хочеш, щоб я поїхала з тобою?

− Дуже хочу, — весело відказав. Потім схилився до її вушка і прошепотів: