Розділ 13

   Діма таки вмовив Ліну якнайшвидше одружитися. Наступного ж дня пішли подати заяву. Заповнили документи, їм сказали, що можна офіційно одружитися вже за три дні. Обоє були трохи приголомшені тим всім, але вирішили не відтягувати. І так щойно одружена пара при усиновленні може викликати підозри в соціальних працівників. Тож краще швидше.

     Коли вийшли з держустанови Дмитро запросив Ліну в кав’ярню. Хотів трохи відволікти її, заспокоїти. Бачив, що жінка сильно переживає. Мовчала, думала про щось своє. Діма завжди дуже кепсько почувався поряд з жінкою, коли вона така мовчазна і напружена. Переважно чоловіки нарікають, що слабша половина надто балакуча. Але йому чомусь завжди було легше знести скільки завгодно розмов, ніж мовчанку. Здавалося, що посварені і все дуже погано, коли панує тиша.

   Замовили кави і тістечка. Діма почав розмову про весілля. Запитав, чи хоче Ліна якусь гулянку. Чи вже думала про це. Жінка розгублено відказала:

− Чесно, навіть не думала ще. Але... Якщо так уявити... Навіщо нам весілля? Ми ж обоє розлучені. В мене вже було весілля. Але... Якщо хочеш, можемо запросити найближчих десь в ресторан. Як думаєш?

− Можна. В мене рідні небагато. Мама, брат, кілька родичів і друзів. Колег запрошувати не дуже хочу. Не знаю... А ти кого б хотіла запросити?

− Якщо щиро, то лише сестру з чоловіком, племінницю і кілька подруг з чоловіками. Але якщо когось запрошувати, то й маму доведеться. Хоч вона явно не буде в захваті від того. Я навіть не поспішаю казати їй про наші плани.

− Так? Чому? Що їй не подобається? — запитав здивовано.

− Ти, — хихикнула.

   Діма засміявся. Не повірив, напевно.

− Жартуєш? Вона ж мене геть не знає.

− Не знає, але їй вистачить, що бачила в новинах. Крім того... Всі чоловіки — зло, — жартома процитувала улюблену мамину фразу.

− Зрозуміло, — хмикнув. Відвернувся вбік. Буркнув:

− Щастить мені з тещами...

   Ліна хихикнула. Запитала:

− Попередня теж була строга директор школи?

− Ні, ще краще, головний бухгалтер. А вони знаєш, як вміють все рахувати? Своє, чуже, все.

   Засміялися обоє. Потім Дмитро запитав:

−  Розкажи про свою сім’ю. Батька не маєш?

− Ні. Я його навіть слабо пам’ятаю. Батьки розлучилися, коли я була мала. Потім був ще вітчим, від якого народилася моя сестра. Але теж затримався не надовго.

− То ти не спілкувалася з рідним батьком після розлучення батьків?

− Майже ні. Спершу трохи приходив, потім десь виїхав далеко. З тих пір... Не знаю. Мама не хоче про це говорити, а я й не надто розпитую. Якщо йому не потрібна, то й... Переживу якось.

− Зрозуміло, — кивнув.

    Посиділи ще якийсь час, випили кави. Розмовляли про різне. Вирішили, що поїдуть ще в дитячий будинок, аби побачити Юру. Це недалеко. В якийсь момент Ліна звернула увагу, що вони сиділи в кав’ярні торгового центру, як раз навпроти іграшкового магазину. Зітхнула. Діма побачив це і запитав:

−  Важко? Коли ти зрозуміла, що хочеш бути мамою?

−  Не знаю... Мабуть, через кілька років після одруження. Спершу ми не дуже хотіли. Думали, зробимо ремонт в квартирі, трохи обживемся, попрацюємо, щоб почуватися впевненіше. Але... Потім виявилося, що не все так просто, — зітхнула, дивлячись на Дмитра.

−  Ти ходила до лікарів?

   Жінка кивнула.

−  І, що?

− Та... Наче нічого страшного й не знайшли в мене. Так, трохи щось там. Підлікували. Але завагітніти так і не вдалося. Казали, наче мала б, але... Не знаю, як так, — знизала плечами.

−  Лін, то... Може проблема не в тобі була? Чоловік перевірявся?

− Так, десь ходив, раз, чи два. Здавав якісь аналізи, зразки. Наче здоровий.

− Дивно... — задумався.

− Ага... — зітхнула. Потім сказала:

−  Знаєш, Дім, раніше ніколи не думала, що буду так переживати через це. Біда, коли дитина помирає, от, як у вас було. А, якщо її не було, нема, то й... Наче нема за ким плакати. Але... — сумно зітхнула, ще раз зиркнула на той іграшковий магазин. Опустила голову. В горлі став клубок. — Приходить час і... Усвідомлення того, що такий привілей ніколи тобі не дістанеться стає справжнім випробуванням. На кожному кроці щось, або хтось про це нагадує. Бачу дітей, дитячі якісь речі, майданчики, магазини і... Здається, що... Мене пограбували. Обділили. Іншим дано щось дуже особливе. Деколи навіть тим, хто і геть не вартий цього, не цінує. А мені... — не доказала. Голос зірвався, ледве стримала плач. Прикрила обличчя рукою, схилила голову. — Вибач...

−  Лінусь... — почула лагідний голос друга. Діма присів біля неї на диванчику, обійняв за плечі. — Ходи до мене, — пригорнув жінку до себе. Погладжував по плечах, волоссі. Так добре... Господи, чи почувалася колись так? Вже й важко пригадати. — Красунечко, все вже позаду. Скоро ми одружимося і візьмемо собі дитину. Ти будеш чудовою мамою. От побачиш. Юра підросте і буде називати тебе «мама».

   Від цих слів Ліну ще більше накрили емоції. Розплакалася. На мить підняла голову з плеча чоловіка, глянула на нього, засміялася, а потім таки не стримала сліз. Хотілося вірити, що все буде так, як він каже. Але ж... До того ще так далеко. Вдячність, надія переповнювали серце. Але і тривоги не відпускали. Хлипала, важко заспокоїтися.