Розділ 11

  Дмитро саме був на об’єкті, коли подзвонила Ліна. Оглядав будівництво торгового центру. Сказав братові, щоб закінчив без нього і помчав до жінки. До тієї, що змушує його серце підстрибувати, радіти, коли тільки бачить її, або ім’я на телефоні. Цього разу вона була дуже схвильована. Що ж сталося?

   Приїхав до неї додому. Ліна привіталася і запросила до кухні. Така стривожена, аж зблідла. Запитав:

− Лін, що таке? Чому ти хотіла терміново поговорити? — всередині усе стиснулося. Подумав, що вона така, бо вирішила не продовжувати стосунки, відмовитися від Дмитра. Переживає, як це сказати.

    Жінка запросила Діму сісти за стіл, сама сіла навпроти. Дала йому листа.

−  Це прислали сьогодні. Глянь. Я... Не знаю, що робити.

   Дмитро пробіг очима записку, у якій на простому аркуші в клітинку було чітко сказано:

   «Пробачте за мою нахабність, але я хочу дещо попросити вас. Не можу назвати ні мого імені, ні більше нічого, бо це небезпечно. Називайте мене просто помічниця. Але я знаю, що це ваш чоловік, чи друг знайшов дитину, яку моя подруга поклала біля його авто.

   Я трошки стежила за вами, пробачте, не зі зла. Була змушена. Дізналася, що ви небайдужі люди. Також, сподіваюся що правильно зрозуміла — своїх дітей ви не маєте.

   Благаю, якщо можете, усиновіть Юрчика і подбайте про нього. Звісно, якщо у вашому серці знайдеться для нього тепло і любов. Таке не можна робити з примусу, чи на емоціях. Добре подумайте. Прошу саме вас, бо дуже хочу, щоб дитя потрапило в добрі руки.

   Ця дитина — результат людського самолюбства і жорстокості. Вона не мала б з’явитися на світ. Але сталося так, як сталося. Зараз важливо, щоб рідні Юрчика не знайшли його і не скривдити. Доки вони не знають про нього, дитина має більше шансів на щасливе майбутнє.

    На жаль, його мама не в стані дбати про нього. Але дуже мріє, що її син буде щасливим. Якщо бодай знатиме, що з ним все добре, це додасть сили жити.

   Дуже прошу вас, не кажіть поліції про цей мій лист. Якщо влада дізнається, швидко знайдуть родичів дитини, а це небезпечно. Нижче подаю номер телефону, на який можете мені писати на месенджер, чи вайбер.

   Прошу, напишіть мені про своє рішення якнайшвидше. Чекаю.»

−  Здуріти можна... — шоковано видихнув Діма, відклавши лист.

− Так, отож... — кивнула Ліна. — Я вже геть не знаю, що робити. Як це взагалі розуміти. Явно якась темна історія. Може, то якась пастка?

   Чоловік якийсь час мовчки сидів. Думав, думав... Відгорнув назад волосся, важко видихнув.

− Лінусь, я теж не знаю. Схоже на те, що ту маму Юри хтось скривдив. Може вона і є та неповнолітня, що тоді приходила до лікарки? Може її обманули, або навіть зґвалтували, хтозна.

− Угу... Може тому тепер хотіли б позбутися тої дитини, щоб не було доказів злочину? — висунула припущення Ліна.

−  Може бути...

−  Але, все одно дивно. Якщо якийсь виродок дізнався, що дівчина від нього вагітна, хіба чекав би так довго, аж вона народить? Хіба не змусив би її одразу позбутись вагітності? Якщо вже такий жорстокий.

− Очевидно, він не знав, — відповів Діма. — Бачиш, вона пише, що доки рідні не знають, дитина має більше шансів. Напевно, дівчина приховала якось. Але... Як? Це ж непросто зробити.

− Так. Хіба виїхати кудись. І то нелегко. Людина ж не голка. Ох, Дім... Я так боюся... — щиро зізналася. Поклала руки на стіл, глянула на нього. — Що, коли ми влипнемо в якусь халепу? Звідки знати, що та «помічниця» дійсно бажає добра?

   Дмитро взяв долоні Ліни в свої. Тепло, ніжно потер. Лагідно заговорив:

−  Сонце, ти молодчина, що намагаєшся думати логічно. Страх — це нормально в такій ситуації. Дійсно все непросто. Мусимо зважити за і проти. Лінусь, скажи, ти хочеш взяту ту дитину? Тільки чесно. Чого більше? Страху, чи бажання замінити Юрі маму?

   Жінка зворушено, мило засміялася. Почервоніла. Щиро відказала:

−  Звісно я хочу, Дім. Ти ж знаєш, я не можу народити сама. Це унікальний шанс. Але... Не уявляю... — сумно крутнула головою. Прикусила губку.

   Дмитро різко нахилився і поцілував руки жінки. Ще і ще раз. Широко посміхнувся, дивлячись їй в очі. Бачив у них саме те, чого так хотів. Ніжність, любов, прагнення дарувати своє тепло. Проказав:

−  Лінусь... Ти така чудова. Скажи, що в тебе вистачить сміливості ризикнути. Спробувати втілити мрії разом зі мною. Ми впораємося. Але тільки вдвох.

   Жінка відповіла:

− Ти впевнений, що ми не пошкодуємо? Дім... Це... Якщо наважимося, попереду буде довгий і важкий шлях. Усиновлення. А ще ж не закінчили розслідування. Навіть, якщо ми замовчимо про записку, хтозна, що слідчі знайдуть.

−   Так. Я знаю. Легко не буде, — впевнено відказав. Ліна запитала:

−  Дім, то що зробимо? Сказати поліції про той лист? Чи втаїти і написати щось тій жінці? Я дуже боюся. Може вона якась… Біда її знає…

− Золотко, давай, поки що не будем розказувати Перченкові про той лист. Звісно, є чимала ймовірність, що вони і без цього докопаються до суті. Але... В разі, коли та ціла «помічниця» каже правду, то ми не повинні ризикувати. А, якщо ті родичі, про яких вона казала, дійсно зашкодять малому? Краще хай поки не знають.