Розділ 10

   Несподівано чоловік опинився біля Ліни. Присів навпочіпки, погладив її по руці. Спокійно, але категорично сказав:

− Бо я хочу, щоб ти була моєю. Ліно, виходь за мене.

   Жінка одразу сіла рівніше, вражено хапнула повітря. Губки ворухнулися, але не могла й слова вимовити. Дивилася на красеня перед собою і не могла отямитися. Серце вискакувало. Врешті тихо відказала:

− Ти... Ти це серйозно? Дім, не жартуй так. В мене нерви розхитані.

− Я не жартую, сонце. Не буду зараз довго розказувати тобі казки, чи клястися в коханні. Думаю, ти не захочеш це слухати. Ми не студенти. Але, Лін, я справді хочу, щоб ми одружилися і спробували усиновити Юрчика. Якщо вдасться. Впевнений, ти не пошкодуєш. І я теж. Ми можемо стати справжньою сім’єю. Не знаю, чому, але... Просто не можу вже не думати про тебе і про того малого. Визнай, ти ж так само думаєш про нього, мрієш. Хіба, ні?

   Опустила голову, глибоко вдихнула. Всередині, наче щось вибухнуло. Просто шаленство якесь!!! Тремтіння по всьому тілу. Поглянула знову на чоловіка, що сидів біля її ніг. В очах, в міміці Діми побачила рішучість. І море тепла. Не могла більше вагатися, він не жартує. Але ж...

−  Дім, ти... Чому ти такий впевнений, що дійсно цього хочеш? Ми ж так мало знайомі. А дитина, це дуже серйозне рішення. Емоції вляжуться і... Що тоді? Не пошкодуєш, що взяв на себе таку відповідальність? Це ж не на день-два. То самі документи на усиновлення треба виробляти кілька місяців. Оббити не один поріг, доки це вдасться. Крім того, ти ж розумієш, що отримати саме Юру — дуже малі шанси. Розслідування тільки почалося. Хтозна, чим закінчиться і коли. А навіть, якщо його і віддадуть в прийомну сім’ю, то де гарантія, що в нашу? Бажаючих є багато. Нам же казали. Все це... Дім, я не можу так легковажно кинутися в вир з головою. Ти можеш швидко пошкодувати про це рішення, коли буде важко і що тоді? Я ледве пережила одне розлучення. Більше не витримаю.

− Я розумію, тобі непросто, бо маєш дуже болючий досвід. І не думай, що я в рожевих окулярах. Або сподіваюся, що все буде легко. Ні, Ліно. Мені не 18 років, а 36 і я добре знаю, чого хочу. То не спонтанне рішення. Я думав про це від того вечора, коли знайшов Юру біля машини. А про тебе ще раніше, відколи вперше побачив. Я завжди хотів мати поруч саме таку жінку. Сонце, подумай, чим ти ризикуєш? Що такого страшного може статися?

   Ліна всміхнулася. Все це подобалося їй більше й більше з кожною хвилиною. Просто не могла брехати навіть самій собі, що зовсім не хоче прийняти пропозицію Дмитра. Він дуже привабливий. Але не це головне. Найспокусливіше — стати мамою. Бодай в такий спосіб, коли вже не вийшло інакше. Але ж, так страшно розбити своє покалічене життя ще гірше!

− Дім, а що, коли ми одружимося, але нам не дозволять усиновити Юру? — прямо запитала те, що хвилювало.

− Тоді можемо взяти іншу дитину, яку виберемо, — без роздумів відповів.

− Правда? Ти дійсно хотів би цього? — здивовано всміхнулась. Приємно, але важко повірити. — Але, чому, Дім? Ти ж можеш мати власну дитину. Хіба, ні? — в ту мить збагнула, що насправді не знає цього. А раптом, він теж безплідний? Можливо, саме тому хоче усиновити?

− Можу, — знову спокійно і впевнено відповів. Але потім замовк. Після довгої паузи сказав:

− Ліно, я... — сумно зітхнув. — Я не казав ще тобі і навряд, чи мама розповідала, що в мене була дитина.

− Що? Ти мав дитину? І де вона тепер? — Ліна шоковано витріщилася. Це дуже сильно змінювало ситуацію з її погляду.

− Померла. Наша донечка народилася передчасно, мала серйозні вади розвитку і... Прожила всього біля місяця, — з болем, глухо вимовив.

− О, Боже... Який жах, — мало не розплакалася Ліна. — Дім... Я не знала, що ти пережив таке...

− Угу... — важко зітхнув. Опустив голову. А потім поглянув на Ліну зі сльозами в очах. Тихо проказав:

 − Вона... Вона була дуже схожа на мене.

− Ох, Дім... — жінка не витримала, кинулася обіймати його. Заплакала.

− Ходи до мене... — тихо, хрипко прошепотів, згріб жінку в обійми. Вона обвила його за шию. Промовила:

− Дім... Мені так шкода... Як ти це витримав?

− Важко, — видихнув.

  Якийсь час мовчки погладжували одне одного. Діма Ліну по спині, локонах, а вона теж запустила пальці у його довге, густе волосся. Слухали, як товчуться в грудях серця, як зривається дихання.

   Шепотіли слова, які самі злітали з язика, походили з глибини. Дмитро тулив до себе ту красуню і розумів, що з кожною секундою все більше переконується, вона потрібна йому, як повітря. Це стало тим вкрай необхідним заспокійливим для обох.

   Відчував її щирість, тепло. І це вселяло в нього якусь нову силу, енергію. Здавалося, що виростуть крила, коли ця дівчина стане його половинкою, його дружиною.

− Лінусь, скажи, ти вийдеш за мене? — знову запитав, взявши долонями її вродливе личко.

   Жінка дивилася, мов не розуміла, що відбувається. Геть захмеліла. Але не від вина, а від безлічі нових емоцій, які раптом насипалися.

− Дім, прошу, дай мені час подумати. Я дуже боюся. Все це так непросто... І швидко, — врешті відповіла, зібравшись з силами.

− Гаразд, подумай. Розумію, ми недовго знайомі, все це дуже серйозно. Але не тягни довго, Лінусь. Бо треба щось вирішити, доки Юру не віддали іншим людям.

− Так... — розгублено відповіла.