Розділ 9

  Посідали на заднє сидіння великого дорогого авто, яке прислали від фірми. Почали їхати. Ліна далі не могла заспокоїтися. Мабуть, знову минуле життя давалося в знаки. З колишнім чоловіком подібні вечори на людях зазвичай погано закінчувались. Бувало, Вадим ревнував і через це сварився, а бувало ще щось йому не подобалося. Часом перебирав алкоголю і поводився, як телепень. І до неї придирався.

    Найважче було вчасно вибратися. Вадим не раз сам замешкався, нічого не помагав, а потім сердився на Ліну, якщо запізнювалися. А в Діми ж сьогодні такий важливий день. Він поважний гість, не можна спізнюватися. На всяк випадок знову запитала:

− Ми встигаємо? Коли початок?

− Встигаємо, — лукаво посміхнувся. — Якщо чесно... Я сказав тобі на пів години раніше. З запасом.

− Що? — здивовано хихикнула.

− Просто не знав, як в тебе з пунктуальністю. Вибач, але перестрахувався. Наступного разу знатиму, що не обов’язково. Ти молодчина, зібралася вчасно.

− Ну, ти даєш... Це... Через минуле? Твоя колишня мала з цим проблеми? — не втрималася, запитала.

   Чоловік ствердно кивнув.

−  Угу... Лінусь, але краще давай не будем зараз про минуле. Хочу, щоб сьогодні був чудовий вечір. Щоб ти посміхалася. Щось для тебе маю, — вийняв з кишені  майже круглий камінь завбільшки з середній мандарин. Темний, шершавий. Жінка здивувалася.

− Що це?

− Відкрий, — загадково всміхнувся.

   Вона помітила, що камінь складається з двох частин і з одного боку має трошки металу. Тонку смужку. Схоже на завіс. Відкрила і ахнула.

− Неймовірно! — аж дихання сперло.

   Не могла повірити очам. То був не простий камінь, а справжня жеода. Зверху геть непривабливий, а всередині — дивовижний. Порожнистий. Наче викладений всередині з безлічі сяючих кришталиків. Аметистові грані різних відтінків фіолетового і білого виблискували, грали на сонці. Та чоловікові було мало тієї краси, в жеоду він поклав красивий золотий ланцюжок і колечко з камінчиком.

−  Дімо, я... Я вражена! Це дуже красиво. І дорого. Я не можу взяти це від тебе, — в емоціях сказала Ліна.

− Не кажи так, можеш. Лін, якщо тобі буде легше від того, це моя премія за той проект. Власник фірми хотів дати мені щось з їх виробів і запитав, що краще. Думав, може я маю жінку, знаю, що їй більше підійде. Тож я вибрав оце. Не відмовляйся. Ти заслуговуєш на подарунок.

− Ох... Я... Навіть не знаю. Дім, чому ти це робиш? Хочеш, щоб я мала гарний вигляд на святі?

− І це теж. Але... Ліно, я хочу робити для тебе щось приємне. Чом би й ні? Ти дуже мені подобаєшся. Дуже, — вийняв з тієї кам’яної шкатулки перстень і натягнув на пальчик жінки. Вгадав з розміром. А, може мама підказала. Каблучка дивовижно засяяла на доглянутій руці. Потім взяв ланцюжок.

− Дозволиш? — показав жестом, щоб Ліна обернулася так, аби міг застебнути прикрасу в неї на шийці.

   Послухалася. Обернулася до нього спиною. Приспустила плащик з плечей, відгорнула волосся. Чоловік делікатно поклав виріб їй на груди, застебнув. І ніжно, ледь вагомо торкнувся її губами там, де шийка переходить в плече. Ліні здалося, що то був не поцілунок, а краплі гарячої води впали на її тіло. Викликали мурашки по шкірі, тремтіння аж до кінчиків пальців. Так приємно... Не стримала тихий видих.

−  Дім... Ти хочеш, щоб я геть втратила голову? — ніяково запитала, вдягаючи назад плащик.

    Поглянула на чоловіка. Він щасливо посміхався. Потім сказав:

− Я хочу сьогодні представляти тебе, як мою наречену.

− Що? — здивовано підняла брови.

− Лін, знаю, що ти про це думаєш, але прошу тебе, не кажи нікому, що між нами... Гм... — косо всміхнувся, — Не зовсім все так. Треба ж мені якось тебе називати. То, як? Моя дівчина? Моя подруга? Не подобається мені все це. Ми ж не підлітки якісь, а дорослі люди. Ти ж не проти? Можеш сказати, що дати весілля ще не вибрали, якщо хтось запитає, — проказав це тихо, щоб водій менше чув. Лагідно, але якось так... Впевнено, хитро, що геть не хотілося заперечувати. Це здавалося логічним. Та й по-правді, це звучало приємніше, ніж подруга.

− Вмовив... — сором’язливо посміхнулась. — Але, Дім, прошу тебе, більше жодних сюрпризів. Бо я почну думати, що ти маніпулюєш мною. Робиш, що хочеш, все за мене вирішуєш.

− Гаразд, красунечко. Не бійся. Не збираюся нічого важливого за тебе вирішувати.

   Відкриття фірми і магазину відбулося дуже гарно. Зібралось чимало різних людей. Журналісти вели репортаж, брали інтерв’ю в головного директора і в Дмитра, як архітектора. Будівля справляла враження. Велика, дуже стильна. Сучасність в ній дуже гармонійно поєднувалася з класикою. У чималій торговій залі ювелірного магазину показали презентацію, на деяких кадрах якої було видно Дмитра, коли працював над проектом. Розповідали про саму фірму, її історію і розвиток. Аплодували кільком керівникам компанії і архітекторові, який втілив сміливі мрії засновників у новій будівлі.

   Також серед присутніх були відомі зірки. Актори, співаки, моделі, які презентували вишукані коштовності. Після офіційної частини всі почали спілкуватися. Грала гарна, спокійна музика. Був щедрий стіл з напоями і закусками. Дмитро познайомив Ліну з деякими людьми, всім казав, що вона його наречена. Жінка червоніла, як маківка.