Розділ 8

   В понеділок вранці Дмитро сидів біля комп’ютера. Вже не першу годину працював над проектом чергового торгового центру. Не помітив, як в кабінет зайшла його молода колега і помічниця. Тихенько підійшла збоку. Заговорила:

− Дмитро Олександрович, як же мені подобається, коли ви такий зосереджений. Малюєте ті креслення, рахуєте всякі стіни, сходи і площі. Це реально круто. Сексуально. Люблю розумних чоловіків.

− Що ти сказала? — відірвав очі від креслень і подивився на довгоногу красуню. Мимоволі оглянув її ідеальну фігурку в дорогому діловому костюмі. Косо всміхнувся.

− Ти все чув, Дім. Не вдавай, що ні, — відповіла. Облизала повні губки. Підняла голову, дивлячись з викликом на чоловіка. Сперлася попою на його стіл.

− Богдано, краще не старайся. Я ж казав, ти не в моєму стилі. І те, що я запропонував перейти на «ти», не означає, що між нами буде щось більше, ніж робота. Просто так зручніше. Ми багато працюємо разом, — спокійно, але впевнено відповів і знову відвернувся до монітора. Почав щось там клацати. Вираховувати навантаження на несучі опори. Намагався не показувати, що в голові вже не цифри, а щось геть інше. Халепа…

− Не вірю. Ну, чого ти такий принциповий? Що страшного в тому, щоб поєднати корисне з приємним? — грайливо відповіла дівчина.

− Слухай, змінюй тему. А ще краще йди працюй. Чи ти думаєш, я найняв талановиту архітекторку з двома вищими освітами для того, щоб інтрижки з нею крутити? — повернувся разом з кріслом і поглянув просто в очі дівчини. Вона задоволено хихикнула.

− Люблю, коли ти мене хвалиш. Шкода тільки, що не хочеш пересвідчитися, що я талановита не тільки в дизайні інтер’єрів і ландшафту.

− Я вірю тобі на слово, — всміхнувся, — Перевіряти не буду.

− Ех... Так несправедливо... — видихнула красуня, поправила довге блискуче волосся, зв’язане в хвостик.

 − Все, йди Бодь, поки я ще не зовсім забув, над чим працював. Зосередь свою енергію на проекті, — махнув рукою, показав, щоб виходила.

− Йду, йду... — лукаво всміхнулася, встаючи зі столу. — І не забудь, що завтра відкриття «Діаманту». Вже костюм готовий?

− Що? Завтра? — здивовано перепитав Дмитро. Витріщився на неї. — От трясця, я думав, то в наступний вівторок, — скривився. Провів рукою по волоссі.

   Дівчина хихикнула.

− Ну, звісно. І, що б ти без мене робив? — прицмокнула. Продефілювала до виходу з просторого, стильного кабінету, демонструючи шефові спокусливі сіднички в обтислих штанах.  

− Працював би. Хоч ніхто б не відволікав тут своєю попкою, — буркнув собі під ніс, коли Богдана вийшла. Халепа… Треба було знайти якусь страшненьку помічницю, подумав. Ця краля тільки нервує тим, що надто спокуслива і легковажна в стосунках з чоловіками. Бракувало ще пійматися на її гачок. Ох…

    Відхилився на високу спинку крісла. Задумався. В голову прийшла одна ідея. Одразу взявся за телефон.

   Ліна саме теж була на роботі, коли подзвонив новий друг. Перепросила клієнтку, яку консультувала, вийшла в коридор і відповіла:

− Слухаю, Дім.

− Привіт, красуне. Є справа на мільйон, — бадьоро заговорив.

− Привіт. Як справи?

− Добре. Дякую. А в тебе?

− Теж…

− Гаразд. У тебе вечірня сукня і туфлі є?

− Що? Та-а... Якісь там є. А, що? — здивувалася.

− От і чудово. Завтра йдемо на відкриття нового приміщення ювелірної фірми. Тобі сподобається. Побачиш моє діти... Ну, тобто, мій проект, — не доказав слово дітище, спохватився. — Там офісна частина, виробничі і магазин. Багато всього. Лінусь, буде може й не надто весело, але цікаво. Це не надовго. Зроби добре діло.

− Дім, я ж на роботі, що ти вигадуєш? — відповіла жінка.

− Не страшно, мама тебе відпустить.

− Ти зловживаєш своїми зв’язками, — хихикнула.

− Лін, серйозно. Я не можу йти сам. Це не солідно.

−  Ну ти вигадав... — хмикнула.

− То я приїду по тебе додому в третій годині. Будь готова. Зроби марафет, зачіску, ну знаєш. Сонце, я обіцяю, ти не пошкодуєш. З мене відповідний сувенір на згадку.

− Дім... Який сувенір? Що там, взагалі буде? Я ж... До чого там я?

− До того. Щоб люди не знали, що модний архітектор спить сам. І їсть сам. І ще багато всього, — з іронією засміявся. Ліна теж не стрималася.

− Дімо, ну...

− Не бійся, це буде просто. Невелика офіційна частина, а потім гулянка. Трошки потусуємося та й поїдем додому.

− З чого ти взяв, що я впишуся в ту компанію? І взагалі... Не дуже люблю багатолюдні всякі забави. Краще б вдома посиділа.

− Ну, от і посидимо, коли повернемося з відкриття. Винце візьмемо. Напівсолодке, — лукаво хихикнув чоловік.

− Дім...

− Все, готуйся, красунечко. Я подзвоню до мами, все їй поясню.

− Капут... Ото я влипла, — засміялася Ліна.