Розділ 7

  Зазвичай Дмитро не працював у суботу, але того дня з самого ранку подзвонив молодший брат і сказав, що є невідкладна справа. Якісь проблеми на одному об’єкті.

− Гаразд, Іване, коли так дуже треба, я під’їду до них. Розберуся, що там не сходиться, — сказав Дмитро, швидко встаючи з дивану.

− Я так зрозумів, вони хочуть внести якісь зміни до твого проекту.

− Ну, побачу. Хоч зараз вже пізнувато щось суттєво змінювати.

− Вирішуй, ти ж в нас шеф, — весело сказав Іван.

   Дмитро зиркнув на годинник, пів на дев’яту. Встав, почав рухатися всяко, присідати, щоб трохи прийти до тями після такої нічки. Спалося не дуже на тому дивані. Без постілі, без подушки. Ще й думки гарцювали в голові, як навіжені, не міг заспокоїтися і заснути. Тепер фізично почувався, як пожований. Але... Щасливий.

− То я підскочу по тебе, і так збираюся в твій бік, — запропонував Іван.

   Упс...

− Ні, дякую, я сам.

− Чому? Та не грій машину, сьогодні ж вихідний. Мені по дорозі.

− Ні, не треба. Я скоро приїду. Чекай мене на об’єкті, — твердо повторив Дмитро.

− Ну, як знаєш... Чого такий сердитий зранку? — насупився брат.

− Нічого. Все нормально, просто в мене були інші плани.

− Ну, добре, чекаю. Потім розкажеш, що там у тебе за плани.

− Ага... — вимкнув виклик. — Розкажу. Дожену і ще раз розкажу, — буркнув собі під ніс.

   Діма швидко, але якомога тихіше пішов до ванної, трохи вмився, причесався. Попрямував до кухні. Ще вчора помітив, що в Ліни дуже мила, чиста кухня. Все зі смаком. Але без господині... Не те. От би кавки разом випити. Доки не спалося вночі, думав приготує жінці сніданок, гарно посидять разом. Та не вийде. Що ж... Іншого разу. Якщо він буде…

   Невдовзі почув кроки зі спальні. Ліна. Пішла до ванної, а потім прийшла до кухні. В спортивному костюмі, волосся зв’язала в хвостик. Тільки трохи довший, ніж в Діми. Без макіяжу, така проста, домашня. Але не запухла, дуже мила. Ніяково всміхнулася.

−  Привіт. Дім... – глянула на нього і опустила очі. − Господи, я напевно з глузду з’їхала. Ти таки ночував у мене? — запитала.

   Взяла собі води, сіла за стіл, підперла голову рукою. Не знала, що робити, казати. Дивилася на Дмитра, наче вона в чомусь винна. Дуже розгублена. Він якусь мить просто милувався нею, а потім сказав:

− Доброго ранку, красуне. Так, ночував. Бо мені захотілося трохи побути з тобою. Що в цьому страшного? Сонце, вибач, я вже мушу бігти. Думав, зроблю сніданок, разом посидимо, але... Терміново треба на роботу. Капризний замовник, часами навіть у вихідні морочить голову. Хочуть швидше закінчити будівництво.  

− Гаразд... — ніяково відповіла. Всміхнулась. — Тільки мамі не кажи, будь ласка. Добре? Не знаю, що на мене найшло.

− Що? Що я в тебе ночував?

   Вона кивнула. Щічки одразу залилися рум’янцем.

− Лін, ну ти, як маленька. Не думай про це. Ми дорослі люди, не мусимо питати дозволу.

− Так, але... Краще не кажи. Не хочу нічого нікому зараз пояснювати.

− Як знаєш... — зітхнув.

− Дякую, Дім. Гарного дня тобі, — встала, промовила, коли він попрямував до виходу.

− І тобі. Лін, я... Я потім хочу поїхати в лікарню, глянути, як той малий. Ти зі мною?

− Угу... — радо покивала головою.

− Добре. То я подзвоню, коли буду вільний.

− Дякую.

   Встав у дверях, готовий вийти, але чогось бракувало. Був майже на сто відсотків впевнений, що Ліна не погодиться, але... Лукаво посміхнувся. Запитав, показуючи на свою щоку з дводенною щетиною:

− А цьом на прощання?

− Дім... — ніяково засміялася. — Ти ризикуєш. Поцілуєш раз, треба буде женитися, — пожартувала. Чоловік весело розсміявся.

− Це в тебе таке правило?

− А, як же? — хихикнула. — Правило відлякування кавалерів.

− Зрозуміло, — видихнув.

  Ще хвильку подивився на неї, наче хотів краще запам’ятати Ліну такою. Домашньою, милою, усміхненою. Саме такою він завжди хотів бачити свою половинку вдома. На роботі вона зовсім інша. Елегантна, ділова. І це йому теж дуже подобалося.

   Попрощалися і Дмитро побіг до свого авто. Мимоволі пригадав, як недавно в тому ж місці знайшов ту сумку з немовлям. Ох... Аж серце пришвидшилося. Знову всі думки ринули до Юрчика. Що ж робити?

   Дуже хочеться мати справжню сім’ю. І той карапузик... Діма пригадав записку від матері дитини, яку знайшли в сумці. Вона просила виростити дитину, як свою, або знайти когось, хто буде любити його. А що, коли вона навмисне підклала дитя саме Дмитрові? Може звідкись знала його? Чи то було випадково? Чи спостерігала вона десь здалеку, що станеться далі з її сином? Чи жива ще та бідолаха? Море питань не давали спокою. Дмитро захотів більше довідатися про хід розслідування.

   З’їздив на будівництво торгово-розважального центру, який проектував. Там разом з братом вирішив робочі питання. Далі не витримав, подався до відділку поліції. Знайшов там Перченка, слідчого, який зайнявся справою підкидька.