Розділ 4

    Ліна цілих пів дня бачила, що Марія Степанівна дуже хотіла щось поговорити про останні події, але стримувалася. Благо, клієнтів того дня було чимало, тож часу на балачки особливо й не було. Але, коли настала обідня перерва, Марія Степанівна покликала Ліну до свого кабінету.

−  Ти сьогодні тут будеш їсти, чи... Підеш в кафе? — запитала директор.

−  А-а... Я... Не дуже голодна, ще навіть не думала про це, якщо чесно, — щиро відказала Ліна. Всі думки були зайняті підкинутим немовлям і тим, хто його знайшов.

− Зрозуміло. Лін, так не можна, треба щось з’їсти. Запрошую тебе в кафе. Ходімо, тут навпроти, ти знаєш, — спокійно, але й трохи категорично сказала Марія Степанівна.

   Ліна не дуже хотіла йти, але знала, що розмови про Дімину знахідку не уникнути, тож погодилася. Невдовзі колеги вже сиділи в затишній кав’ярні і вивчали знайоме меню. Коли підійшла офіціант, директорка з посмішкою промовила:

−  Ти щось вибрала? Так довго дивишся, ніби вперше тут. Замовляй щось, дитино, доки не вимерли з голоду.

− Добре, я візьму млинці з грибами і соусом, а ще каву. Міцну, — вирвавшись з думок проказала Ліна.

− От і чудово. Тоді я те ж саме. Дякую, — всміхнулася дівчині. Та записала замовлення і пішла.

− Маріє Степанівно, я ж бачу, що ви хочете поговорити про дитину. Кажіть, чого вже, — сумно промовила Ліна. Співрозмовниця глибоко вдихнула. Оперлася на спинку крісла. Кивнула:

− Так. Ти ж розумієш, не маленька. Я переживаю за сина. Він... Дуже взяв до серця цю історію. Та, що там, я й сама приголомшена, якщо чесно. Не щодня таке стається.

−  Угу... — погодилася. Не знала, що казати далі. Степанівна запитала:

−  Не хочу тиснути на тебе, але... Прошу, Лін, скажи, як є. Ти хоч трошки хотіла б... Ну... Усиновити ту дитину? Якщо дозволять. Не дарма ж ти ніч не спала, — здогадливо додала. Мабуть, помітно було, що зазвичай бадьора і енергійна Ліна сьогодні, як муха в мазі. Та й міцну каву замовила.

   Жінка опустила очі на стіл. Відповіла:

− Чесно? Не знаю. Дитя дуже миле, але... Що з того? — поглянула на шефову. Відверто проказала:

− Ви ж знаєте, не все так просто. По-перше, навряд, чи дитину віддадуть комусь чужому. Напевно знайдуться рідні, а по-друге... Якщо й віддадуть, то не самотній жінці, чи чоловікові. Краще не думати про це. Не хочу зайвий раз ятрити серце.

− Розумію... — зітхнула Марія Степанівна. — Знаєш, я ще ніколи не бачила свого сина в такому стані. Він так перейнявся тією знахідкою. Не думала, що він такий. Тобто... Знала, що він хотів дитину, коли жив з колишньою жінкою, але... От зараз... Просто місця собі не знаходить.

   Ліна всміхнулася. Приємно чути. Вона і сама це помітила. Діма дивився на маля з такою ніжністю, так переживав, що аж руки тремтіли.

   Потім принесли їжу і колеги взялися обідати. Більше в той день не поверталися до теми дитини. Розмовляли про роботу. Ліна раділа, що Степанівна досить розважлива жінка. Хоч і нелегко їй буває стримувати свої материнські пориви тут і зараз влаштувати особисте життя старшого сина.

    Важко пережила його розлучення з жінкою. А здавалося, що все у них так чудово, скоро внуків дочекається. Раділа, що хоч старший син серйозний, сім’янин. Не те, що молодший... Та де там. Все розсипалося, як картковий будинок.

   З тих пір, вже майже пів року, відколи Дмитро повернувся зі столиці у рідне місто, жінка потроху робила спроби помогти йому знайти пару. Але реально син зацікавився лиш одною кандидаткою, з усіх, кого мати радила. Її колегою, Ліною.

    Степанівна подумала про неї, як тільки дізналася, що дівчина стала вільна, розлучилася з чоловіком. От тільки... Вперта, як осел ця красуня. Хоча... Може просто минуло замало часу. Ще не отямилася від стресу. То ж Марія Степанівна не втрачала надії, що все таки складеться. А та знахідка Дмитра... Ох... Як все непросто.

   Робочий день Ліни добігав кінця. Поглядала на годинник на руці і почала думати про ту домовленість провести сьогодні час з Дмитром. Горечко... І навіщо пообіцяла? Це ж вірний шлях до сердечного болю, без сумніву. Стільки було спокою, доки жила собі сама кілька місяців. Ніхто не діставав, не кричав, не змушував плакати. А тепер знову почнеться. Ні... Тільки не це.

   Твердо вирішила, що сьогодні посидять з Дмитром просто, як друзі. Вперше і востаннє. Не потрібні їй проблеми.

   Людей не було, то ж скористалася нагодою і подзвонила до лікарні, розпитала про Юрчика. Жінка запевнила, що усе гаразд. Не дуже спокійний, але не страшно, буває. Ліна ще не закінчила розмову, як до неї зателефонувала сестра. Довелося швидко попрощатися і відповісти на виклик.

− Ну привіт, Надь.

− Привіт, Лінусь. Я тут... Мушу поїхати по справах. Забереш Юлю з садочка?

− Ну... Взагалі, то в мене є плани на вечір. А ти коли повернешся додому? — трохи розгублено відповіла. Не хотілося відмовляти, але ж пообіцяла вже Дімі.

− Завтра.

− Що? Куди це ти так надовго? — здивувалася.

− До свекрухи. Вона дуже просить. Я вже давно у неї не була. А дорога в автобусі така втомлива. Не хочу тягнути малу з собою.

− Зрозуміло... Тоді... Їдь, що вже. Якось буде.

− Дякую, дорогенька. Ти найкраща сестра на світі, — радісно защебетала Надя.

− Та невже? — хихикнула. — Хоч ти мене похвалиш.

− Ну, звісно. Та я ж правду кажу. Ну, все. Мені пора. Не забудь тільки, що садок до шостої години. Це максимум.