Розділ 3

   Ранок видався непростий. У лікарні біля маленького Юрчика зібрався цілий натовп з журналістів, соц.працівників, бажаючих помогти і просто зівак, які захотіли побачити підкинутого малюка. Медики так-сяк намагалися контролювати ситуацію, не дозволяти, щоб дитя хапали на руки всі бажаючі. Дуже швидко біля ліжечка знайденого малюка зібралася ціла купа дитячого одягу, підгузків, серветок і подібного. Таки світ не без добрих людей...

   Коли Дмитро з Нікою приїхали, непросто було потрапити до Юрчика. А коли журналісти почули, що це той чоловік, який знайшов підкидька, він одразу став зіркою телекамер. Хоч Діма геть не хотів давати інтерв’ю, але його таки вмовили. Аргумент, що людям варто дізнатися факти з перших уст, а не перекручені плітки і можливість звернутися до рідних дитини змусили чоловіка виступити. Хвилюючись, коротко розповів, як знайшов малюка біля своєї машини. А потім додав:

− Юрчик дуже милий хлопчик. Прикро, що з ним сталася така ситуація. Скажу чесно, мені дуже хочеться усиновити цю дитину. Але, якщо знайдуться рідні малюка, можливо його мама, дуже прошу, дайте про себе знати. Не мовчіть. Майже з кожної неприємності є вихід. Я радий помогти, чим зможу.

  Молода журналістка радо подякувала за інтерв’ю і на камеру звернулася до глядачів:

− Як бачите, — показала жестом повно людей у коридорі лікарні, серед яких і Діма з Ліною, — Знайдений на стоянці авто минулого вечора хлопчик не залишає байдужими багатьох людей. Юрчик вже отримав море уваги і подарунків. Також є немало бажаючих усиновити підкинуте маля. Але, звісно, в першу чергу таке право надасться родичам дитини, якщо такі знайдуться. Не згасла також надія на віднайдення рідної мами хлопчика, яка, як ми вже розповідали вам, залишила зворушливу записку в сумці. Будемо сподіватися, що жінка таки відгукнеться і забере сина додому. Ми будемо тримати вас в курсі всіх подробиць, які вдасться з’ясувати про непросту долю Юрчика.

   Серед купи людей і неприємного шуму в коридорі Ліна почувалася жахливо. Хотілося забрати малюка і зникнути з ним кудись, де тихо і спокійно. А натомість, їм з Дімою ледве дозволили зайти до Юрчика хоч на хвильку. Малюк знову плакав. Медсестра сказала, що дитя неспокійне, і вночі мало спав, хоча, наче зі здоров’ям дитини все гаразд. Ліна взяла хлопчика на руки. Почала лагідно приговорювати, люляти.

− Може він просто сумує за мамою? За її молочком? — запитала досвідчену медсестру, яка стояла поряд. Жінка мило всміхнулася.

− І я так думаю. Воно ж бідне все відчуває. Навіть з пляшечки пити не вміє. Видно, що ссав груди. Ех... — співчутливо зітхнула, — Що то за мама? Не збагну. Але, здається, щось там мусило статися. Якась біда. Бо... Знаєте... Я вже всяке бачила. До нас сюди вже не вперше підкидьків привозять. Але, щоб така доглянута, гарно вбрана була дитина... Таке перший раз бачу. Ще й та записка...

− Так... Я теж не розумію... — зітхнула Ліна. Озирнулася на Дмитра, який стояв, задумавшись, поряд. Ще трохи поносила хлопчика на руках, щось йому тихо щебетала. Невдовзі малий заспокоївся. Заснув. Всі дорослі зраділи. Медсестра тихо сказала:

− Ви явно йому подобаєтеся. Може голос схожий, як в мами.

− Дякую... — жінка зворушено посміхнулася. На очах виступили сльози. Відвернулася до вікна, щоб не бачили. Господи... Що ж робити? Треба ж було так влипнути! Як тепер без нього? Так швидко прикипіла серцем до цієї крихітки. Але ж він не її. Скільки ще буде тут? Кілька днів, менше? Скоро його заберуть в дитячий будинок, а потім віддадуть комусь. А, може й рідних знайдуть. Хтозна... Як би не було, ця дитина не дістанеться їй, самотній жінці. І байдуже, що в її зраненому серці знайшлося б для Юри море любові.

   Дмитро озирнувся на строгого лікаря, який велів гостям залишати палату і лагідно обізвався до подруги:

−  Ліно, нам пора.

− Ага... — сумно кивнула. Обережно поклала малюка в ліжечко. Ледь стримуючись, щоб не розплакатися, промовила до медсестри:

− Ми ще прийдемо. А, поки що... Дайте, будь ласка, ваш номер телефону. Я б час-від-часу дізнавалася у вас, як справи в Юрчика.

−  Добре. Зараз вийдемо і запишете, — відповіла старша жінка.

− Дякую. Подбайте про нього, гаразд? — попросила Ліна, поглядом прощаючись з малюком. Працівниця на вказівку лікаря вивела гостей з палати, а тоді в коридорі, подалі від людей запевнила:

− Не хвилюйтеся, ми за ним приглянемо. Тут і педіатри є хороші, і ми, сестри. Все буде нормально. А... — повагавшись хвильку, запитала:

− А у вас ще нема своїх діток? — Ліна заперечно крутнула головою, стиснула губи.

− Ні... Не склалося.

− Ну, нічого, ще все попереду. Ви ще молода. І чоловік, бачу, молодий, здоровий, хоч куди, — зиркнула на Дмитра. Він всміхнувся. Поправив рукою волосся зв’язане в невеличкий хвостик. Аж почервонів. — Все буде добре, — щиро запевнила. Молоді люди переглянулися, зніяковіли обоє.

−  Дякую вам, — відповіла Ліна. Записала номер медсестри і попрощалися.

   Пізніше в коридорі Ліна з Дмитром піймали одну працівницю соціальної служби і розпитали про подальшу долю Юри. Жінка сказала, що приблизно через три дні малюка заберуть в дитячий будинок, де він буде до двох місяців чекати на сім’ю. А вже рідну, чи прийомну, потім стане відомо, після розслідування. Порадила вже зараз стати на облік у реєстр для бажаючих усиновити дитину. Але, коли почула, що Ліна з Дімою не сім’я, прямо відповіла: