Розділ 2

    «Якщо ви знайшли мого хлопчика, я вас дуже прошу подбайте про нього. Виховайте його самі, або знайдіть когось, хто буде любити його, як рідного. Як я люблю цього малюка, свого Юрчика. Благаю, не шукайте мене. Швидше за все, це буде марно, бо мене вже не буде в живих. Я не хочу жити без нього, а з ним не можу. Не питайте, чому. Це секрет. Нас з Юрчиком ніхто не любить, тому я мушу зробити так. Я віддаю свого синочка, щоб у нього були хоч якісь шанси на гарне майбутнє. В мене їх вже немає.

   Скажіть йому, коли підросте, що я любила його. Я вже не знаю, у що вірити, але мрію, що з моїм хлопчиком все буде добре. Що він буде мати щасливіше життя, ніж я. Прощавайте.»

− Ого, що там? — Дмитро обійняв Ліну за плечі. Зазирнув у лист написаний гарним почерком на дорогому папері. — Ти так хлипаєш, що я сам зараз розплачуся, — з посмішкою сказав. Жінка не могла взяти себе в руки. Голосно шморгала носом, витирала сльози, які крапали просто на той папір. Рука з запискою тремтіла.

− Віддайте, бо ви зіпсуєте мені речовий доказ своїми сльозами, — промовив молодий слідчий, забираючи в Ліни записку.

− Вона... Господи, Дім... — крізь плач пробелькотіла. — Вона не хотіла його позбуватися. Там... Якась дуже дивна ситуація. Ця жінка у розпачі. Не хоче жити.

− А, може і вже нежива, — глухо сказав поліцейський. — Минуло досить часу, щоб зробити те, що вона задумала.

− Та, ну вас! — жінка з обуренням глянула на нього. — Як ви можете так казати?! Краще пошукайте бідолаху! Може ще не пізно!

− Вона має рацію. Ви мусите якнайшвидше знайти ту нещасну. Хтозна, може там якийсь злочин, може вона боялася когось, ховається, — твердо промовив Дмитро.

− Так. В мене таке враження, що їй загрожувала якась небезпека, або дитині! — емоційно промовила Ліна.

− Ну, побачимо. Звісно, ми будемо її шукати. Закон є закон. Але... То вже навряд, чи щось дасть. Швидше за все якась шмаркачка, яка боялася батьків, або щось таке. Якась... Та, хіба мало таких? Загуляють десь, а потім не знають, що робити. Якби нормальна, доросла, то чого б не звернулася до нас раніше, або в лікарню не принесла ту дитину? Явно не хотіла світитися, — знову ж холодно відповів слідчий Перченко.

− Ох... Який же ви черствий! — скривилася Ліна.

− Ну... Знаєте, в моїй роботі не до сентиментів. Щодня такого надивишся... — буркнув чоловік. Сів на м’яку лавку під стіною довгого коридору і знову почав читати щось у папці з документами.

− То... Що з ним буде далі? — запитав Дмитро. Слідчий відірвався від паперів і коротко відповів:

− З малим? Все, як завжди. Завтра вранці приїдуть представники соціальної служби. Заберуть в дім малюка, чи щось таке. Поки будемо розбиратися. А далі...

− Можна його усиновити? — несподівано запитав Діма. Ліна розгублено поглянула на нього. Всміхнулася. Поліцейський скептично хихикнув.

− А вам, що своїх клопотів мало? Та... То питання не до мене. Як приїдуть дами з соціалки, все вам розкажуть. Я знаю тільки те, що не раніше, як через два місяці така дитина може підлягати усиновленню. За цей час будемо все з’ясовувати, шукати рідних і т. д. Буває, що мати передумає і захоче забрати своє чадо назад.

− Два місяці... — жінка подумала вголос. Зітхнула від думки, що мати може передумати. І, що тоді? Якщо вона якась несерйозна? Їй віддадуть хлопчика? Ох...

   Пізніше, Ліна з Дімою знову пішли до малого. Сиділи біля нього допізна, доки їх не змусили покинути палату. Десь біля одинадцятої молоді люди мовчки плентали довгим коридором до виходу з лікарні. Коли минали автомат з кавою, Ліна кинула на нього погляд.

−  Хочеш? — помітивши, куди вона дивиться, запропонував Діма. Зупинилися.

− А... Дякую. Та... Не знаю. Вже пізно. Але ти за кермом, може випий кави, щоб не заснути? — втомлено відповіла.

− Можна. Давай тобі теж щось візьму, — Діма підійшов до автомату, вибрав собі міцне еспрессо з цукром, а Ліні капучіно.

− Тримай, — простягнув жінці невеликий гарячий стаканчик запашного напою. Вона всміхнулася, подякувала.

− Я знаю, що ти любиш капучіно і подібне, — хитро всміхнувся чоловік.

− Мама розповіла? — веселіше поглянула Ліна.

− Ага...

− От же! Вона, що, все тобі про мене докладає? — несерйозно насупилася жінка.

− Ну... Не все. На жаль. Але, дещо розказувала. Ти ж знаєш, як вона хоче мене оженити. Що тут зробиш? — засміявся. Сьорбнув кави. Пішли до машини.

− Все, тепер більше нічого не буду розповідати при ній на роботі, — жартома сказала. Насправді Ліна не сердилася. Їй завжди подобалася Марія Степанівна, як колега, та й її син теж. Але... До сьогоднішнього дня і думати собі забороняла про нього.

 Почали їхати до дому Ліни. Трохи мовчали обоє, а потім Дмитро почав:

− Лін, то... Що думаєш про... Про малого? Ти б хотіла його собі? Тільки чесно.

− Дім...— втомлено глянула на нього. — До чого ці питання? Не сип сіль на рану, — відвернулася до вікна, за яким нешвидко мелькали будинки, вулиці нічного міста.

− Як до чого? Не роби вигляд, що не знаєш, чому я питаю, — серйозно промовив чоловік.

− Дім... Ну... Чесно, не розумію тебе. Ти хоч уявляєш, взагалі, про що говориш? Це жива дитина, а не лялька. Це відповідальність на ціле життя. І... Я думаю, ту бідолаху знайдуть. Може в неї якась депресія, чи подібне. Важкі обставини. Їй поможуть оговтатися і віддадуть малого. От і все. А... Навіть, якщо його рідних не знайдуть і дозволять усиновити Юру, то не тобі і не мені! — в емоціях виказала.