Розділ 1

   Ліна зачинила двері квартири за наполегливим залицяльником. Сперлася на них спиною. Важко зітхнула.

− Так буде краще. Я все правильно зробила, — проказала сама до себе, щоб заспокоїтися.

   Та, яке там? Який може бути спокій, коли перед очима знову з’явилися ті красиві і такі сумні очі Дмитра. Він дивився з таким болем, коли сказала, що між ними нічого не може бути. Хіба дружба. Не більше.

   Ох... Ну, що з ним робити? І так зрозуміло, що нічого хорошого з цього не вийде. Навіщо й починати? Знову на ті ж граблі? Ні... Краще вже буде сама. Так спокійніше. Принаймні, ніхто не розіб’є серце. Досить. І так ледве зібрала себе до купи після розлучення.

   А Діма... Він, може й хороший хлопець. Та... Не пропаде без неї. Знайде собі якусь нормальну дівчину. Молоду, здорову, яка дасть йому все, що мала б дати жінка. Не те, що вона... Ні... Краще не думати про нього. Все!

   Відкрила у ванній воду, щоб натікала, почала роздягатися. Захотілося, доки тече вода попити чогось. Пішла до невеликої кухні зробити собі м’ятного чаю. Перед сном, це саме те, що треба. Ну... Може ще кілька штук печива. А, що? Сама собі господиня. Як же класно, коли ніхто не чіпляється з фразочками типу: «Солодощі о цій порі? Ти розтовстіти хочеш?» Почала шукати в шафці те печиво.

   От же... І навіщо такі високі тумбочки? Попередня господиня цієї кухні, певно була висока. А Ліна ледве дотягнулася до верхньої полиці. Трясця! Знову лізе в голову той високий красень. Був би він тут, дістав би що завгодно своїми довгими руками. О, люди... Як же про нього не думати? Такий класний...

   Не встиг закипіти чайник, як жінка почула дзвінок в двері. Хто ж це так пізно? Насторожилася. Зазирнула у вічко. Діма.

− О, Господи... Ну, що за халепа... — буркнула сама до себе. Швидко побігла, накинула на себе тоненький халат поверх білизни. Таки відчинила двері. Серце схвильовано стрибає в грудях. Що зараз буде? Знову почне переконувати, щоб дала йому шанс? Чи нахабно попроситься ночувати? Ні, це навряд чи. Він не такий.

− Привіт ще раз, — з якоюсь дивною посмішкою промовив новий друг. Ліна розгублено хмикнула. Дивиться.

− Угу... — але далі помітила в руках молодика те, що її здивувало. З речами прийшов, чи що? Таки ночувати в неї зібрався? Оце вже, ні!

− Що це в тебе? — спитала, дивлячись на невелику дорожню сумку в руках красунчика.

− Не що, а хто. Дитя. Зовсім маленьке, — показав жінці, яка шоковано витріщила очі. Аж рот відкрила. Малеча тихо крекче, вовтузиться.

− Чиє? — спитала, ледве отямившись від здивування.

− Не знаю. Щойно знайшов біля своєї машини, за твоїм будинком. Хтось підкинув.

− Жартуєш? Як таке може бути? — не повірила.

− Ні. Хочеш, візьмемо цю крихітку собі? Ну... Якщо її справжні батьки не знайдуться, — ніяково запитав, чим остаточно шокував. 

   Чи хоче вона? Та, не те слово! І, схоже, усиновлення — її єдиний шанс стати мамою. Але ж...

− Дім... Я... Господи... — хапнула повітря, не знала, що казати. Серце підскочило, як ненормальне. Оце так!

− То пустиш, чи ні? На дворі холодно, — спокійно запитав чоловік. Ліна отямилася, ширше відчинила двері.

− А, так. Звісно! Заходь. Заходьте... — молодий чоловік пройшов у коридор. Поставив цінну ношу на сидіння біля тумбочки. Жінка зачинила двері. В ту мить закипів чайник. Свисток голосно засвистів, злякавши немовля. Воно різко розплакалося.

−  Ну... — Діма прикусив губу, засміявся. Дивиться на господиню квартири.

− Що? Думаєш, я знаю, що з ним робити? — теж засміялася. Годі опанувати себе. Емоції розбушувалися не на жарт.

− А я? — ніяково скривився. Почухав чорну триденну щетину на бороді.

− Ну-й-ну... Фантастика! — Ліна швидко вимкнула чайник і кинулася до немовляти. Як би не було, але щось робити треба. Не слухати ж байдуже, як воно кричить?

− Що ж, малечо... Ходи сюди. Я не твоя мама, але... — зітхнула, — Таку красунечку не ображу. Чесно. Чи ти красунчик? Га? Хто ж ти? — чоловік притримав сумку, а Ліна обережно дістала немовля замотане в кремову ковдрочку. На голівці біла, не дуже тепла шапочка. Личко маляти трохи опухле, рожеве. Оченята ще слабо відкриті. Мабуть, народилося зовсім недавно.

− От, так... Ходи сюди, — притулила крикуна до грудей. — Ш-ш... Тихенько. Все буде добре. Може, ти голодний? Чи голодна? — лагідно заговорила. Почала гойдати його.

− Може... — промовив чоловік, уважно спостерігаючи за нею.

− Давай подивимося, чи з тобою все гаразд. Так, малечо? — знову прощебетала до крихітки, яка далі голосно плакала. Аж серце краялось.

− Дім, ходи покладемо його в кімнаті. Розмотаємо. Може там... Мокрий, або ще щось.

− Ага... — погодився. Пішли в невеличку вітальню. Ліна поклала дитя на диван, розмотала ковдрочку. На ньому світло-блакитний бодік.

− Може, хлопчик? — радо всміхнувся чоловік.

− Зараз побачимо. А, ну... — жінка тремтячими руками розстебнула одежинку на малюкові, потім підгузок. Заглянули. Діма хихикнув: